Посестри. Часопис №200 / Акробат

З трапеції на

на трапецію, в тиші по

по раптом стихлім барабаннім дробу, через

через здивоване повітря, швидший ніж

ніж маса тіла, котре знов

знов не поспіло впасти.

 

Сам. Або навіть менш ніж сам,

менш, бо каліка, бо не вистачає,

не вистачає крил, не вистачає дуже,

не вистачає так, що мусить

сором’язливо перепурхувати по неопереній,

вже лиш нагій увазі.

 

Натужно легко,

з терпеливою спритністю,

у вирахуванім натхненні. Чи бачиш,

як він чаїться до лету, чи знаєш,

як він готує змову із голови до п’ят

проти такого, яким є сам, чи знаєш, чи бачиш,

 

як хитро через колишню форму себе протягує і,

аби вхопити в жменю розгойданий світ,

витягує з себе новонароджені плечі –

 

найкращі над усе в одній тій

у тій одній, вже, зрештою, минулій миті.