Посестри. Часопис №199 / Уривок із повісті «Сьомі Кринки»
Вода у річці Басанці прозора-прозора, така прозора, що її можна пити – усілякі мікроби, хвороби та інша нечисть тут не живе – не витримує дивної ледь жовтуватої, трохи винної прозорості проточної води – мікроби-бактерії мруть або перекочовують в інші місця. Набираєш воду в долоні – чисту, зі специфічним ледь-ледь йодованим присмаком – і ковтаєш, утамовуєш спрагу, а потім знову веслуєш, гребеш по цій неглибокій річці між берегів, порослих лісами, пливеш, вдивляючись у товщу сором’язливих вод, дивуючись нерівному, немовби поїденому водою дну, на якому хвилеподібні піщані узори, і камені, й мушлі, й монети усіх часів та цивілізацій, і щука-смерть із великими металевими зубами-фіксами, немов колода, очікує на дрібну рибу або ж блешню. На блиск кинеться ця колода, вхопить здобич і відпливе в густі зеленкуваті хащі, у лячну тінь. Із нашого взводу більшість тут і лишилась, на дні колись прозорої чистої річки. І навіть тіл їхніх ніхто не знайшов – щука з’їла. Так згодом і написали в рапорті: з’їла щука на дні річки Басанки, лише черевик залишився.
Отож пливеш попід червневим сонцем, неспішно гребеш веслами, а на дні – берці загадковими підводними койотами по дну розсілися…
Пливеш, веслуєш, засмаглий – і щасливий у цій своїй дитячій засмаглості – й рахуєш щук на дні та монети, й не хочеш ані ловити цих риб, ані збирати скарби – іншим разом, іще пропливеш, прихопивши з собою спінінг. Луска хвиль, знервовано піднята вітерцем, зелені очеретяні пасма, дерева обабіч. І коли літня спека геть тебе змучить, роздягнешся й шубовснеш у воду з човна – охолонути, пропливти, постояти (тут переважно тобі по шию), помісити п'ятками пісок на дні, сипучий, крупнозернистий, якийсь особливий, чистий і сонячний, жовто-сонячний, мов живий.
Отак пропливеш, і лише чобіт солдатський пропливе поряд – єдиний пропливе у своїх берцячих справах. Чому пливе, чому не на дні пам’ятником, монументом, надгробком важким на алеї героїв, на цвинтарі піщаного русла, – тих, кого проковтнула щука, – та, яку ти тоді так і не упіймав: «Іншим разом», – вирішив і помилився, іншого разу в тебе не буде – пиши повість, або лови щук, або їдь на той берег – через Дніпро…
Вода у річці Басанці – вода життя – оживає усіх, лиш не оживляє з’їдених щукою моїх морпіхів – такий сум. Сум, що лишиться з тобою назавжди, як назавжди залишається посттравмат (загнаною в п’ятку скалкою, зубом щуки, зламаним об тебе, твоє тіло, зубом), його не можна вилікувати – лише сховати зуб щуки в скирті дитячих мрій, спогадів, в очеретах, серед латаття, натягнутого, немов мотузки, – серед жовтих і білих квітів латаття в тіні дерев, у глибині ям, у тиші днів.
Вода у річці Басанці чиста, прозора, із ледь помітним присолодженим трупним запахом. Така пам’ять води про загиблих бійців. Береш, наливаєш чарку горілки з фляги, на мить завмираєш, немовби й сам відлетів невідомо куди, до ангелів, а потім випиваєш трунок, швидким рухом піднісши до губ: «Нехай царствують!»…
Басанка, як й інші річки та протоки, наразі така ж небезпечна, як і стежки та дороги, як і ліси, і фрагменти літературних текстів – то через міни, усе заміновано. Дистанційне мінування таке – невідомо куди й що впаде: сьогодні пливеш – і все наче ОК, але завтра уже не ОК – підривається човен, підривається віра в надійність цієї сірої, колись навіть прозорої та живої поверхні, віра в прозорість буття, навколо тебе – лиш сутінки неочікуваного й смертельно загадкового марення поміж поверхнею й дном, поміж життям і смертю, холодний, відсторонений простір температури людського трупу води.
Річка Басанка – тендітний портал у Дніпро. Випливаєш із цього водного простору – вузького, камерного, схожого на невеличкий поетичний твір, уже не вірш, але маленьку ліричну поемку, а якщо персоніфікувати в контексті якоїсь давньої міфологічної теми – щось молоде й чисте, щось від першого твого кохання, від дівочості, не проявленої у жіночість, не кажучи вже про материнство.
