Посестри. Часопис №198 / Вірш на честь

Жив собі раз. Придумав нуль.

В непевнім краї. Під зорею

вже, може, темною. Між дат,

котрі чи хтось підтвердить. Без імення,

хай навіть спірного. Не залишивши нижче

свого нуля якоїсь думки золотої,

що це життя, немов. Ані легенди,

що до троянди, зірваної якось,

доставив нуль і зав’язав її в букет.

Що перед смертю на стогорбому верблюді

від’їхав у пустелю. Що заснув

під тінню пальми першості. Що встане,

коли вже все докладно порахують,

аж до піщинки. Ото вже людина.

Щілиною між вигадкою й фактом

він вислизнув із нашої уваги.

До долі кожної тривкий. Скидає з себе

усяку постать, що йому даю.

Над ним зрослася тиша, без шраму після голосу.

Відсутність виглядає тепер як горизонт.

Нуль пишеться один.