Посестри. Часопис №151 / Треба мати сміливість
Відвага заглянути за межу життя, особистості й особистого – додає нам упевненості навіть за умови, що про майбутнє ми нічого не знаємо, а часто – навіть не хочемо знати. У літературі шукаємо дороговказів, непевних орієнтирів, збудованих на піску – чи камені? – наших учинків.
За назву цього випуску ми обрали просту й пронизливу цитату з вірша Агнєшки Вікторовської-Хмєлєвської:
Треба мати сміливість, щоб жити.
а щотижня у вихідні їздити на балет
і лупити наосліп штахетами
– не треба мати сміливості.
Спробу сягнути по новий – разючий, травматичний, трагічний – досвід не варто порівнювати з міццю безпосередності й отої отямлювальної мовленнєвої конструкції, яку ми зазвичай називаємо правдою. У цьому зв'язку згадалася цитата з п'єси Оксани Савченко «Моє пекло»:
Тіла загиблих росіяни забрали на окуповану територію. Частину з них повернули під час обміну тілами. ДНК-збігу з Юрком не було. А отже, є надія, що він живий. Коли мене сильно накрило через те, що я досі не знаю, що з моїм коханим, одна маленька дівчинка з біженок, яка втратила тата, щоб мене втішити, сказала: «Навіть той, хто пішов назавжди, залишається з нами назавжди». І я заткнулась.
В альтернативній спробі зрозуміти силу безпосередності поетка Мирослава Ільтьо звертається до ретроспекції:
Баба Катя знала, що вже відійде цього літа.
Минає з життя баба, як лелека понад житом.
От тільки той бусол бачив ледь не пів світу,
А що бачила Катя? Дійничку? Сапку? Корито
Косу, серп, нестерпну спеку в полях коло землі.
Пшеницю, овес, ячмінь на власному горбові,
Відтак – грижу. Безперестанні пекучі мозолі...
Працю бачила точно. А чи стрілась з любов'ю?
Катю ніхто про це не питав. Що з баби взяти?
Хіба про любов зі старими ведеться мова?
Маґдалена Рабізо-Бірек у статті про герметичну поезію Романа Хонета говорить: «Оскільки перед нашими очима, наяву, в дійсності так виразно взаємодіють домени життя і смерті, насправді мертвим є лише те, що невживане й неоживлене – такою виявляється, за Хонетом, традиція, якщо її лише зберігають у бібліотеці, читають із побожністю та дослівністю і покірно відтворюють. Щоб вона справді ожила, треба змусити її рухатися, посадити на гойдалку уяви й сильно розгойдати, лише тоді вона вибухне сміхом, як дитина зі світлини Маґди Ґалас на обкладинці збірки «грайся». А радість – це суть життя».
