Посестри. Часопис №197 / Двойра Зелена

Невелика жінка з чорною пов’язкою на оці стала біля прилавка. Її не менш дрібний і дещо дивний супутник із чорними вусиками зажадав для неї окуляри.

– Кілька років ця пані не носила окулярів, – сказав він значуще і доброзичливо. 

– Чому?

– Тому що була в концтаборі.

Щодо ока, то виявилося, що воно невідповідне. Воно завелике і не хоче входити. А за окулярами потрібно прийти ще завтра. 

– Чи не хотіли б ви, пані, зі мною поговорити? Ми могли б зайти тут поруч, у цукерню.

Здивувалася. Не могла йти до цукерні. Була занята. Мусила повертатися у квартиру, бо була зачинена, а ключ у неї. До квартири, де саме від двох днів знайшла заняття.

Тож ми йдемо разом через широку вулицю ПрагиТут Прага – мікрорайон Варшави на правому березі Вісли.[1] і крізь темну браму потрапляємо в двір великої напіврозвалини з брудними, почорнілими стінами з повідбиваним тиньком. Глибоко в кутку, за облізлою коричневою фарбою дверей, починаються похмурі сіни.

– Це на третьому поверсі.

У темряві безперервним рядом біжать угору дерев’яні сходи. Потрібно триматися за поручні, уважно намацувати підошвами вибоїни в дошках, аби не впасти. Лише на першому поверсі припиняється їхній безперервний біг. Рівна платформа підлоги повертає до місця, в якому над попередніми починаються наступні сходи, і знову на одному довгому подиху сягають другого поверху.

При вході на третій поверх стоїмо хвилину при вікні. Дивимося на велике обдерте, темне і брудне подвір’я.

– Яке у вас, пані, заняття?

– Прибираю і стережу квартиру. Бо в цій квартирі буде єврейська амбулаторія.

– Отже, ви знайшли своїх людей? Маєте підтримку і приятелів?

– Я сама, – відповідає квапливо. – Я сама, – повторює ще раз.

– Однак той пан, який пішов, купував для вас окуляри. І око.

З цим мимоволі погодилася.

– Отож, куплять мені око. І навіть хочуть вставити зуби. – Завагалася і важко визнала: – Але це не моя родина.

Ідемо вже останнім поверхом і знову повертаємо рівною платформою, обведеною дерев'яним поручнем. На місці де на нижчих поверхах вікна, на третьому розкриваються випнуті, хисткі засклені двері. Виходять на причеплений до стіни повітряний дерев’яний ґанок із поручнем, що порипує над порожнечею. Ми зупиняємося біля третіх за рахунком дверей, зачинених немовби на віконниці.

– Це тут – промовила.

Виймає ключ і відкриває встромлену в скоби велетенську колодку. Двері широко відчиняються, пуста квартира. Одна пуста, понура кімната, з вимитою підлогою, друга теж прибрана, з низькою лежанкою під стіною. У третій – під стіною стіл, один і другий стілець.

– Ось тут ми можемо розмовляти. Прошу, пані, присісти.

Сідаємо одна навпроти одної на куті цього столу.

– Вони добрі. Але це не сім’я, – повторює. – Немає нікого. Мій чоловік був убитий у 43 році на станції МалашевичіМалашевичі – польське поселення, розташоване в Люблінському воєводстві, повіті Біла Підляська, в ґміні Тереспіль, приблизно за 4 км від польсько-білоруського кордону; тут здавна розташовувалася стратегічна залізнична станція, так званий сухий залізничний перевантажувальний порт, а під час Другої світової війни поблизу Малашевичів також діяв один із найбільших аеропортів Польщі.[2], вісім кілометрів від Бресту-ЛитовськогоБрест--Литовський, Брест над Бугом, Брест – зараз місто в південно-західній частині Білорусі.[3]. У концтаборі. Убитих було тисячі, бо вбивали кожного десятого, вбивали що кілька днів. Ні, сама я цього не бачила, але чула. Бо там мене не було, я була в МєнзижецюМєндзижець-Підляський – польське місто в Люблінському воєводстві, повіті Біла Підляська; у 1940 році нацисти створили тут гетто та змусили оселитися там приблизно 17 000 євреїв із Мєндзижця та околиць. Пізніше тут також були створені німецькі табори для радянських, а потім італійських солдатів.[4]. І одне я знаю, що в 42-му році мій чоловік був іще живий. Бо тоді німецький льотчик узяв лист до чоловіка, і була на цей лист відповідь, що мій чоловік кланяється. А пізніше я дізналася, що убитий.

Встала і впустила людей, які прийшли полагодити в кухні раковину.

– Мені тридцять п’ять років, тільки я так зле виглядаю. Не маю зубів, не маю ока...

Вийшла заміж у двадцять три роки. Мешкали у Варшаві на вулиці СтавкиСтавки – вулиця у Варшаві, де мешкали переважно євреї. Під час Другої світової опинилася в межах гетто.[5]. Вона працювала на фабриці, плела на машині вовняні рукавички, він був шевцем. Перед тим також працював на фабриці, пізніше вдома ремонтував взуття. Словом, було їм досить важко.

– Дітей не було. Чоловікове прізвище – Райшер, але я маю прізвище Зелена. Бо не мала паперів і записали мені прізвище батька.

Після хвилі роздумів додала:

– Моє ім’я – ДвойраДвойра – єврейський варіант імені Дебора – означає «бджілка».[6].

У 39-му році бомби розвалили дім на СтавкахІдеться про бомбардування Варшави під час вересневої кампанії 1939 року.[7]. Втратили все – речі, одяг. Переселилися до Янова ПідляськогоЯнів Підляський – нині польська сільська ґміна у Люблінському воєводстві Біло-Підляського повіту; ґміна Янів-Підляський, територія якої схожа на сьогоднішню, була заснована під час нацистської окупації в 1940 році в Kreishauptmannschaft Biała-Podlaska (в тодішньому Біло-Підляському повіті).[8]. Зітхнула.

– Там вже ми носили жовтий трикутник, шість таких шпилів, палестинський знак. А вже пізніше носили пов’язки. Обоє.

У жовтні 42 року вже чоловіка не було, бо працював у тому таборі Малашевичі. Тоді ціле місто Янів Підляський виселили до Мєнзижеця. Це був такий ЮденштадтJudenstadt (нім.) – Жидівське Місто.[9], там були всі євреї з Люблінського воєводства. Що два тижні вивозили людей до ТреблінкиТреблінка – польське село, розташоване в Мазовецькому воєводстві, Островському повіті, в ґміні Малкіня Ґурна; під час Другої світової війни поблизу залізничної станції Треблінка розташовувався німецький трудовий табір, а також німецький табір смерті (біля села Вулька Окренглік).[10] залізницею. Решта, що залишилися, були зачинені в гетто. Інші гинули, вона – ні.

– Коли була акція, то я завжди ховалася. Сиділа на горищі.

Розчепіреними пальцями обох рук вона прикрила своє обличчя.

І певний час дивилася одним оком крізь щілини між пальцями.

– Чи це значить, що пані закривала собі обличчя руками? – спитали.

Вона усміхнулася.

– Де там! Я тільки показую вам, що так завжди ховалася. Сиділа на горищі й думала: «Зараз я живу, а за годину не знаю, що буде».

Але інші гинули, а вона – ні.

– Раз я так ховалася під час акції – цілих чотири тижні. Без їжі.

Це теж, як ті розчепірені пальці на обличчі, треба було розуміти певною мірою метафорично.

– Ну, взяла кілька цибулинок і мала там манну крупу, то це й їла. Ні, не варену. Звідки?! Води ж не було. Мала ще трохи меленої ячмінної кави, то також їла ту каву сирою. Нічого мене не боліло. Думала: помру. Була така ослабла. Була сама-одна на світі.

Одного разу почула рух на вулиці. Було це в грудні 42-го року. Почула рух, то вже знала, що вартові більше не пильнують. Тоді я зійшла. Після акції знову можна було ходити посередині між дротами. Звісно, ще була єврейська ґмінаЄврейська ґміна все ще існувала – нацисти дозволили єврейським громадам функціонувати в гетто (проте їхні повноваження та реальні можливості допомогти мешканцям були дуже обмеженими).[11]. Вони давали трохи хліба. Але те все наше життя не було важливим...

Мала кілька сорочок, то продавала їх і купувала собі хліб на завтра, на післязавтра.

Око втратила першого січня 43-го року. Була така забава у німців. Вони святкували Новий рік. Застрелили шістдесят п’ять людей. Із мого дому я одна залишилася живою. Стріляли на вулиці, на снігу, о шостій ранку. Заходили до помешкань. Я хотіла тікати, вискочила крізь вікно. Думала, що забилася на смерть. І отримала кулю в око.

Коли в мене стріляли, я ще чула: «А може, ще жива...»

Вона знизила голос, говорила довірливо:

– Скажу вам: я хотіла жити. Не знаю чому, бо не мала ні чоловіка, ні родини, нікого, і все одно хотіла жити. Ока не мала, була голодна й холодна – і хотіла жити. Чому? Це скажу вам: для того, щоб розповісти все так, як тепер вам розказую. Нехай світ знає про те, що вони робили.

Думала, що житиму тільки я одна. Думала, що у світі не залишиться жодного єврея.

Забрали мене до лікарні. В оці я нічого не відчувала, тільки більше боліло тут: поперек і ноги. Від забиття. То я просила: «Дайте мені ножа». Бо хотіла покінчити з собою. Вже не могла жити. Ока не мала, нічого не мала. Око повністю витекло. На вусі теж мала рану. Хотіли мене просвітити. Але само загоїлося.

Коли вже решту нас забрали, то я вже не ховалася. І сама пішла за нашими до того Майданека.

Гроша не маю, їжі не маю, ока не маю. Євреїв нема – то що мені робити самій на тому горищі? Кусня хліба теж не мала. Як уже маю вмерти, то воліла вмерти разом із ними, а не сама.

Ну, то я пішла до МайданекаМайданек – нацистський концентраційний табір, а також табір для військовополонених, що існував у Любліні з 1941-го до 1944 року. [12]. Там давали хліба дуже мало. І трохи супу о дванадцятій.

Чи ми одне одному допомагали? Хто його знає. Трохи допомагали. Але не дуже. Ох, знаєте, пані, кожен має свій клопіт: чим може помогти? Кожні два тижні була селекціяСелекція – відбір – тут: євреїв, яких депортували до концентраційних таборів, після прибуття розділяли (за допомогою лікарів, зокрема) на різні категорії, залежно від їхньої потенційної «придатності до роботи». Деяких із них убивали одразу після прибуття; відбір також проводився під час їхнього подальшого перебування в таборі.[13], така перебірка. Що тут можна зробити?

Чи мене били? Авжеж: раз у Майданеку есесівкака Бриґіда – це вона мене побила.

Чим? Палицю мала. Дістала від неї по голові. А за що?

Вона сміється з жалем:

– Бо так їй захотілося, і більше нічого.

Усі тоді дістали. Бо одна наглядачка-капоKaпo – це в’язень концтабору, якому адміністрація СС доручала допоміжні функції: нагляд за іншими в’язнями, організацію роботи в бараках чи на роботах. Вони мали трохи кращі умови (додатковий пайок, привілеї), але часто відзначалися жорстокістю, бо мусили виконувати накази есесівців і водночас демонструвати «свою силу» над іншими в’язнями.[14], така führabtarinaНімецьке слово з польським закінченням. У концтаборах Führarbeiterin (жіноча форма від Führarbeiter) – це теж ув’язнена, якій доручали керувати групою інших жінок-ув’язнених під час праці. Вона стояла вище за «капо» нижчого рівня, мала певну владу й відповідальність.[15], сказала про одну з нас, що вона робить гешефтІз німецької – гендель, торгівля (зазвичай нечесна).[16]. Що щось купує. І за ту одну всі отримали. Але чи вона справді робила гешефт? Я не знаю.

Утекти не можна було. Одна дівчина втекла. То її зловили і повісили. Там стояв стовп і гак... Нас було з десять тисяч на плацу, і всі мусили на це дивитися.

Вона була спокійна, дуже спокійна – есесівець спитав її, чого вона хоче перед смертю. А вона сказала: «Нічого, нічого, швидше роби те, що хочеш». Двадцять років мала, була тендітна.

Були також два брати. Вони згодом самі повісилися.

Вона встала, щоб випустити робітників, які вже закінчили свою працю. Але швидко повернулася і сіла на своє місце.

– Раз прийшов есесівець зі Скаржисько-КаменноїСкаржисько-Каменна – повітове місто в центральній Польщі, у Свентокшиському воєводстві; під час Другої світової війни на місцевому заводі боєприпасів HASAG існувало три табори: завод А, завод Б та завод С, де єврейські в'язні виконували рабську працю. На території заводу загинуло приблизно 35 тисяч людей.[17], шеф ІмфлінґІнфінґ – есесівець, комендант одного з концтаборів у Скаржиську-Каменній.[18]. Сказав: «Хто хоче працювати, поїде на роботу». Я вміла працювати, то й поїхала. Це була фабрика боєприпасів.

Там не побили мене жодного разу. Але там теж постійно була селекція: якщо хто хоч раз був у шпиталі – то його вбивали. Хто мав звільнення від роботи, хоч би кілька днів перестав робити – вже його вбивали.

Я мала тільки одне око, і на тому оці зробився ячмінь, як нарив. То я була сліпа. Але працювала, жодного дня не пропустила, по дванадцять годин. Тиждень удень, тиждень уночі. І бачите, пані, я не звільнилася, не пішла до лікаря. Боялася. Бо то була смерть. Думала: може, й так переживу, а може...

Вона усміхнулася несміливо й сором’язливо.

– Виходить, я знову хотіла жити.

Ще щось пригадала.

– Тепер вам, пані, скажу, як було із зубами.

Коли я прийшла до Скаржисько-Каменної, там давали тільки трохи супу. То я була страшенно голодна.

Можна було купити їжу від робітників, які з міста приходили на роботу. Інколи самі щось давали, але частіше треба було купити. А я не мала грошей. То сама вирвала собі золоті зуби.

Чи виривала шнурком? Ні. Тільки кілька днів розхитувала. Коли вже добре хитався, то легко можна було вирвати. Сам виходив. За один зуб отримувала вісімдесят або вісімдесят п’ять злотих. І купувала собі досить хліба.

Тринадцять місяців так працювала у Скаржиську. Коли росіяни наблизилися до Скаржиська, німці всю фабрику разом із нами перевезли до ЧенстоховиЧенстохова – польське повітове місто в Сілезькому воєводстві; текстильна фабрика «Пельтцери», що існувала тут до Другої світової війни, у 1940–1941 роках була передана німецькому концерну Hasag і перетворена на завод із виробництва боєприпасів.[19]. І там знову була така сама робота.

Сімнадцятого січня прийшли совєтиСовєти – в значенні червона (радянська) армія.[20]. Есесівці втекли шістнадцятого. У Ченстохові було п’ятнадцять тисяч євреїв. Залишилося п’ять тисяч, решту відвезли до Німеччини, залізницею. Нічого не можна було зробити. Були такі списки. Майстер записував, і людей за тими списками брали.

Майстри нас пильнували. Ще б кілька годин совєти не прийшли – був би нам кінець. Ми вже стояли вишикувані на вулиці. Але совєти прийшли, і майстри втекли.

Чи ми зраділи, коли вони прийшли? Так, ми дуже зраділи. Бо вже не були за дротами, бо вже були вільні. Вітали їх, та ані не кричали, ані нічого.

Вона зітхнула.

– Не мали сили...