Посестри. Часопис №196 / Тоншає настінний календар
Ми не даємо собі ради із проминанням часу, хоча й здається, що час ми придумали самі: аби усвідомлювати минуле й майбутнє, а головно ловити себе на миті, коли ми почуваємося живими й присутніми.
У віршах Малгожати Божешковської тривалість буття розкладається на елементи, які формують суґестію, шляхом якої будується вірш:
Рік потихеньку прямує до виходу.
Тоншає настінний календар.
За сім земель
і дим з димарів відходить рік.
Божидар Пайонк у розмові з Оленою Олійник, затитулованій «Журналістика повинна розширювати світогляд та можливості, бути амбітною, не гнатися за дешевою сенсацією заради кліків», розповідає про свій шлях до міжнародної роботи й до висвітлення подій у сучасній Україні:
Уперше по-справжньому зацікавився тим, що відбувається в Україні, у 2015 році, коли до Польщі приїхали діти, яких безпосередньо зачепила війна з росією. Це діти, чиї батьки або воювали на фронті, або загинули. Діти приїхали до нас, щоб оговтатися, відпочити, хоч на деякий час забути про пережиті трагедії. Саме тоді я зробив свій перший репортаж на цю тему і зрозумів, наскільки вона важлива.
Поетична майстерня Олени Герасим'юк включає широкий спектр інструментарію, завдяки якому її вірш стає багатогранним і яскравим:
ідеш вгору, повільно, глибоко ступаєш
вгору безкінечно, бо нема висоти, бо нема звідки каменю викотитись
бо нема звідки каменю падати – так далеко ти йдеш
і йдеш сама
У першій глави книжки Інеси Доленник «Фотоспалах. сімейна сага (історико-патріотичний роман)» розгортається тло розповіді, поетично й виразно:
Антрацитові хмари висять майже нерухомо й тиснуть на мозок. Вчора хлюпало й несамовито прало дощем усе місто. Гілками дерев і прапорами – біло-червоними й жовто-блакитними – розлючений вітер давав ляпаси якомусь невидимому супротивникові. Бився, здавалось, не на життя, а на смерть. Та життя завжди перемагає. І нині Нова Гута, чиста й мокра, стає навшпиньки, виглядаючи сонечко. Та де там… Окрім яскравих прапорів, всюди лише безліч відтінків безрадісного бетонно-асфальтного, а над ним – табуни сірих набундючених хмар, готових вихлюпнути на світ свою нову образу. Холодно, незатишно. Чи то березень несвідомо нехтує своїми обов’язками, чи, може, й він нині розгублений, як усі…
Номер завершує іще один фрагмент класичної «української повісті» Антонія Мальчевського – «Марія»:
Там, де шляхетне, чуле лише хвилину світить,
Де смерть старих батьків – шлях до користі дітям,
Де зверхня любов ближніх і їх нещира ніжність
До чийогось горя, де заздрощів безмірність;
Де роль поривів світлих завжди тому невдала,
Що в Цнотливості фату Облуда забрала;
Де одна лиш насолода – в захваті взаємнім
Сердець вірних, незрадливих бути нам щоденнім.
