Посестри. Часопис №195 / «Вертає вітер знову з емпірей...»

Вертає вітер знову з емпірей

і пес чужих тримається дверей

в кущах шершавих.

Кудлатить злива парки і траву.

Я проїжджаю, я тут не живу

в дощах Варшави.

 

Я проминаю в мокрім хутрі дня.

Два спогади, де хтось когось обняв

для фотопроби,

тепло руки, фантом явився й щез...

А у калюжі – дзеркала небес –

час гатить дробом.

 

Старий палац, де слово і вино.

Змішалось те, що взяв і що дано

в небесній книзі.

Торкаєш світ на віддалі руки,

і музика, що плутає думки –

як птах на кризі.

 

Автобус цей – акваріум навспак.

Його світла пронижуть темний тракт,

безжально гострі.

Ми – лиш декор на вчора і тепер.

Стоїть вистава. Плаче режисер.

Все – час і простір.