Посестри. Часопис №195 / Телефон

Щоразу коли я буваю в країні моєї перекладачки,

вона позичає мені телефон свого померлого чоловіка.

Чорна гладенька дощечка, мов мініатюрний нагробок.

Немає дат народження і смерті, але, підключений

пуповиною шнура до джерела живлення,

він оживає і відображає повідомлення для померлого:

Джиме, твій френд прокоментував. Джиме, онови.

Телефон не тільки називає померлого по імені.

Коли перекладачка зателефонувала

запитати про якесь слово у вірші, а я не відповіла,

телефон заговорив з нею голосом чоловіка.

– Я втратила дар мови, – сказала вона потім.

– Рік минув, а так наче він досі був тут.

Наче був і міг клікнути спливаюче на екрані

вікно CNN: ціни на газ, імміграція, хуртовина, податки.

Замість нього я клікаю. Додаю свої рахунки

та контакти до його контактів і рахунків,

роблю знімки, знаходжу їх в його альбомі.

Спочатку вони тримаються скраю, мов несміливі гості,

а потім їх стає все більше і вони починають штовхатися

й дивуватися, хто це, коли визирне з-за них,

як привид, селфі господаря.

Джим був поетом. Тепер його телефон,

ведучи мене новими місцями, де він – єдина

моя карта, повільно перетворюється на вірш.

В ньому чимдалі більшає мене, тож я відкладаю фінал.

Я забираю його в трансатлантичний політ до країни,

в якій він ніколи не був – ще пара рядків,

ще один, перш ніж віддам його перекладачці.