Посестри. Часопис №194 / Жінки Рубенса

Вернигорянки, фауна жіноча,

мов гуркіт діжок, голі,

тісняться на потовчених постелях,

сплять із вустами, привідкритими до співу.

Зіниці їх втекли углиб

і проникають до нутра залоз,

з яких у кров сочаться дріжджі.

 

Доньки бароко. В діжці сходить тісто,

парують лазні, рожевіють вина,

несуться небом поросята хмар,

сурмить сурма тривогу плотську.

 

О надлишкові, о розкавунілі,

й подвоєні зриванням убрання,

й потроєні нестриманістю пози,

масні любовні страви!

 

Худі їх сестри піднялись раніше,

перш ніж розвиднилося на картині,

й ніхто не бачив, як вони в рядочок

ступали чистим боком полотна.

 

Вигнанки стилю. Ребра пораховані.

Долоні й стопи птичої породи.

На лопатках загострених пробують відлетіти.

 

Їм вік тринадцятий надав би тло зі злота.

Двадцятий дав би срібний їм екран.

В сімнадцятім нема для них нічого.

 

Оскільки навіть небо є опуклим,

опуклі янголи, опуклий також бог –

вусатий Феб, що на спітнілім рисаку

в’їжджає до бурливого алькова.