Посестри. Часопис №194 / Це я, впусти мене

Мрія ввійти в середовище, де тебе не чекають, часто стає предивним стимулом до дій. Або стати частиною світу, мови якого ти не розумієш, знаків якого не розпізнаєш, через що знайти двері до порозуміння – не здатен.

Вірш Віслави Шимборської, річницю відходу якої згадували 1 лютого, надихнув нас шукати межі порозуміння. Цей пошук нескінченний, хай навіть досвід підказує, що пробитися через кам'яний кордон не вдасться:

Стукаю в двері каменя:
– Це я, впусти мене.
Не можу чекати дві тисячі років
на вхід під твою покрівлю.
 
– Якщо не віриш мені, – каже камінь, –
звернись до листка – скаже те, що і я.
До краплини води – скаже те, що й листок.
Врешті спитай волосину з власної голови.
Сміх мене розпирає, сміх, велетенський сміх,
котрим сміятися не умію.
 
Стукаю в двері каменя:
– Це я, впусти мене.
 
– Я не маю дверей, – каже камінь.

Подолати цей кордон – це знайти заповітні двері, свій голос, голос іншого, та наповнитися присутністю. В ліричному оповіданні «Квасолевий суп» Сергія Осоки проблема пошуку й вибору набуває людського масштабу:

За якими дверима? Невже справді нізвідки? Повз тридцять дверей пробігла Оленка, сорок із гаком сходинок подолала, кількасот разів рипнула паркетом, її наздоганяв і не міг наздогнати в’їдливий докір віолончелі.

За якими?

Звідки ж беруть початок пошук і воля до створення, налагодження та розбудови? Ія Ківа відповідає, ставлячи додаткові запитання, що виникають із кожним наступним рядком:

як починають місто – від перших поселень, дерев, залізниці
до великого саду, в якому тіні не менше, ніж осяяних вулиць,
знаючи, як легко його зруйнувати, але не знищити,
адже любов і уява міцніші за глину і цеглу
 
починати любити першою – як вода починає людину
у степу і пустелі, у горах і довгому лісі

Польська письменниця Ханна Літвін в оповіданні «Оповість про зустріч із сестрою-жалібницею» згадує воєнні події Першої світової, які нагадують і нашу сучасність:

 – Я Ізабеля Радзівіл – інструкторка в польовому шпиталі на Подолі. Спостерігаю за вами і подумала... Я і ще кілька польок вступили два місяці тому до Надєждинської громади сестер-жалібниць. Гадаю, що свого чоловіка ви швидко не знайдете, то, може, варто приєднатися до нас?
– У мене не було таких планів, але завжди приємно допомагати, тим більше, що... – тут голос Леокадії затремтів, бо охопило її почуття самотності, коли подумала про Володю та поранених із вокзалу, – але в мене немає ніякого досвіду в медицині, – завагалася вона.
– Це нічого, якщо тільки ви схильні до милосердя. Зазвичай навчання на медичних курсах триває близько року, але зараз війна, і потреба в сестрах дедалі зростає, тож якщо ви зацікавлені, знайдіть мене завтра вранці в шпиталі на Подолі.

Ми продовжумо публікацію фрагментів твору Антонія Мальчевського «Марія. Українська повість» – видатний твір, який став натхненням для молодшого покоління польських письменників-романтиків:

І поніс тоді Марію на раменах сильних,
Та немов ламалось тіло у хитаннях дивних:
Не з гнучкою легкістю, щоб десь не упасти, 
А з приреченим тяжінням неживої маси:
Звисали руки, голова – все мов дерев’яне –
І таке ще дороге, і вже страшне й негарне.
«О! Води!» – він заволав несамовито, різко,
Величезні двері дому виваливши з тріском.