Посестри. Часопис №194 / «колись повітря просто було...»

колись повітря просто було

під нігтями під язиком між зубами між ребер в волоссі у горлі

як колисання спадкового дихання й танок оприсутнення

навшпиньках під сонцем дощем снігом градом

між пальцями вітру південного й в п’ятстуках хуртовини

прямолінійне й вперте як степ

 

якщо хочеш себе означати рухом грудей –

дихай як шахта як терикон як завод як вугілля

що прокладає лінії пам’яті від обважнілих плечей робітничого пекла

як потяг який перетирає топоніми на дрібний мак

між суглобами станцій розпухлих від майоріння людей

вигнаних переміщених вбитих забутих загублених стертих

аж до зупинки останнього серця що б’ється за цей рельєф і ландшафт

 

тепер кожен вдих – чин обліку й рахування

намагання в легенях сховати потрощені фрески зникомого світу

кожен уламок заштовхуючи у гортань гострим краєм до себе

колючи губи ясна щоки язик піднебіння диханням взятим у борг

 

а видих – спроба розтяти зсудомлений вузол власного тіла

хірургічним набором любові її нержавкою терплячою сталлю

щоби досвід людини в тобі врешті викричався, а повітря – хрипіло

аж до запалення зв'язок, байдуже разом з тобою чи вже без тебе

 

бо повітря тепер – полювання навпомацки

на маки полин чабрець кермек невимовного

на землю під язиком між зубами у горлі

на кожну крихту землі у легенях в волоссі під нігтями

 

16.06.2025