Посестри. Часопис №191 / Памʼять тіла

Щоразу нові вершини, щоразу інші видолинки судилися людині, а її пам'ять зберігає минуле, колекціонує сучасне, прагне майбутнього. Це «моє», «інтимне», неподільне та назавжди привласнене – тіло, самосвідомість, прагнення, мрія.

Вірш Антоніни Тосек – минулорічної лавреатки премії Віслави Шимборської – наче поспішний запис перебігу почуття в завірюсі спогадів та ідей:

Мої: плями воску на морозі,
 
достеменно, як коли,
несучи щось угору,
зважаєш на вантаж
і випростуєш передпліччя або камʼянієш;
 
сьогодні я звинувачую памʼять тіла.

В інтерв'ю з Оленою Олійник українська письменниця Тамара Горіха Зерня зізнається, що «чути відгук про свою книгу – це найкраще, що може бути в житті автора. Але й у житті читача також. Бо коли трапляється книжка, від якої не можеш відірватися, то думаєш: «Слава Богу, недаремно за неї гроші заплатила». До речі, книга  для мене – завжди співавторство: письменник вигадує персонажів, сюжетну лінію, а читач в уяві додумує щось своє…»

Її оповідання «Матіоли» ставить питання про збереження себе – в тілі й пам'яті, у протистоянні зі знеособленою ворожою силою:

Скажи мені, Боже, якщо можеш. А раптом станеться один випадок зі ста, що мені робити? Підставляти другу щоку? А діти, що буде з дітьми, якщо ті химерні тіні у кінці саду ущільняться, наберуть тілесної ваги і наблизяться до ґанку. Якщо чиясь нога відштовхне собаку, який он захлинається гавкотом, і загатить у двері. «Аткривай, мать!» Що мені тоді робити, Боже?

Як можна бути такою безпечною, як можна було досі не купити пістолет, автомат чи кулемет у дім, як можна не навчитися стріляти. Чим я від них відбиватимусь? Ось цим непідйомним обухом, цією сокирою? У мене не стане духу її навіть підняти, не кажучи про те, щоб опустити на живу руку чи голову, на живу плоть… Чи все-таки стане?

І що ж збережеться? Поволі відкриває читачеві свою особисту правду Юрій Іздрик, коли страх вже не має сили, бо та його сила вже давно вичахла:

день – задимлене скло
ніч – пустий кінозал
все потрібне збуло́сь
не збуло́сь тільки зайве
ніч забрала усе
що противилось дню
збереглося лице
ритуали і нюх
і простро́чений страх
і прадавнє кіно
і нудьга на фронтах
і венозне вино...