Посестри. Часопис №189 / Свій у чужому місті
Ось ти опинився під мирним небом. У ньому літаки спокійно креслять прямі білі лінії. Ні, ти не турист, і це не службове відрядження. В тебе позаду війна, а попереду – невідомість. Ти стоїш зі своєю валізкою десь посеред Європи, на мальовничому перехресті між пам’ятником (Боже, кому цей пам’ятник?) та середньовічним костелом теракотового кольору, раніше такі височенні готичні споруди ти бачив лише на фотографіях. Чужих фотографіях. Ти намагаєшся зорієнтуватися, куди рухатися далі – і в прямому сенсі, і в переносному. З прямим сенсом простіше – вмикаєш гугл-мапу. «Поверніть ліворуч, – упевнено радить жіночий голос. – Пройдіть 200 метрів, а потім...» А що потім?
З містом, як і з людиною, стосунки можуть скластися, а можуть і ні. Є кілька чудових міст, з якими в тебе фатально не склалося. Ти чомусь не прийшов у захват, не вхопив хвилю, а місто у відповідь не розкрило обійми. Чи навпаки, хтозна. І є так само кілька чудових міст, із якими склалося, і ти їх обожнюєш, і вважаєш «своїми». Про одне з них ти написав свою першу книжку, в іншому відбуваються події твоєї нещодавньої книжки. Бо коли любиш – добре пишеться.
Як буде цього разу? Складеться чи ні? Але що таке «складеться», з чого складається оте «складеться»?
Твоя перша маленька перемога – ти орієнтуєшся в своєму мікрорайоні без гугл-мапи. В тебе навіть з’являються звичні маршрути: ось там зазвичай купуєш хліб, за рогом розташований симпатичний скверик, де приємно посидіти з книжкою, а за ним ліворуч – кіоск із найсмачнішим морозивом, бо те, що ти вчора купував у сусідньому супермаркеті, ну пардон, «не зайшло». О, ти вже можеш порівнювати, в тебе з’явився невеличкий досвід? Що ж, вітаю, вітаю... Але чи значить це, що ти вже почуваєшся своїм у цьому чужому місті? Інакше кажучи, коли воно перестане бути чужим?
Ти сідаєш у трамвай і їдеш у своїх справах. Ну чесно, ти такий розумний, бо попередньо нагуглив і номер трамваю, і назву зупинки, де вийти. Реально за межами свого мікрорайону ти погано орієнтуєшся. І їдеш трохи в напрузі – не пропустити б свою зупинку. І смартфон тримаєш у руці, і періодично зазираєш туди. Ага, ще три зупинки... дві... Виходимо!
На вулиці бачиш інших людей, які теж зосереджено ідуть із увімкненим смартфоном у руці, і відчуваєш свою нормальність – ти не один такий. Білою вороною виглядати не хочеться, а якщо подібних тобі достатньо, воно ніби й нічого.
Нарешті, ти орієнтуєшся в місті майже без гугл-мапи. Ти користуєшся нею все рідше. І без підказки можеш скласти в голові маршрут: сяду на такий-то трамвай, доїду ось туди, а далі автобусом. А потім: ні-і, оптимальніше навіть їхати не так, а ось так. То що, є вже відчуття, що ти тут свій?
Ні, друже, до берега ще далеко. А що є маркером «бути своїм»? От, приміром, приїхали на кілька днів твої давні друзі з Києва. Ти їх водиш по місту, показуєш цікавинки – ті, що є в путівниках, і ті, що ти накопав самостійно. Вони дивляться на тебе, як на майже місцевого, але ти сам усвідомлюєш, що це ілюзія.
Раптом десь на вулиці помічаєш колегу, привіт-привіт, півтори хвилини ввічливого діалогу, розходимося. Ти констатуєш: уперше в чужому місті зустрів знайому людину. Раніше ти ходив по вулицях серед незнайомих людей, тепер щось змінилося. Так, психологічно це важливий рубіж. І коли у кав’ярні тебе впізнає дівчина, що варить каву, і замість запитання: «Що для пана?» просто каже: «Як завжди?», і безпомилково готує твій американо без молока, вже не уточнюючи щодо кавових зерен, Кенія чи там Гватемала, це теж важливе підтвердження, що дистанція між тобою та оточуючим світом скоротилася.
Рано чи пізно настане момент, коли якийсь турист запитає тебе, де тут Флоріанська брама, або чи правильно він іде до королівського палацу на Вавелі, а ти даси йому – впевненим тоном – вичерпну відповідь, мимоволі зафіксуєш собі: та людина прийняла тебе за місцевого.
Це – той комплекс, якого швидко позбутися неможливо. Але минає час. Написи кінцевих зупинок трамваїв – цей їде на Червоні Маки, той на Броновіце, а наступний на Сальватор – для тебе вже не порожній звук. Однак зовсім не географічні знання, як виявляється, відділяють оте «свій» від «чужого». Тобто вони не зайві, навіть необхідні, але фокус не в них.
В якійсь момент, прогулюючись по Плантах, цьому невимовно милому чотирикілометровому старовинному парку у вигляді підкови, ти мимоволі пригадуєш: о, на цій лавочці ти сидів у такому-то приємному товаристві, а біля того фонтана фотографував близьких твоєму серцю людей. Спогади, твоя особиста історія, ось що вписує тебе у чужий простір і утворює відчуття «свій».
Минає літо, і ти констатуєш: цього року липень був не таким спекотним, як минулого, а в позаминулому році, навпаки, літо було холодним. Тобі є з чим порівнювати. Нашарування вражень, розтягнуте в часі, перетворює незнайому місцину на свою. Саме наявність власної історії, власного минулого серед цих іще вчора невідомих тобі вулиць, алей, дерев, людей і птахів. Хтось пробігає цю дистанцію швидко, наче той спринтер, для когось вона перетворюється на марафонську. А в когось узагалі це виснажливий біг без фінішної стрічки, бо так і не складеться з містом. Але щоб усвідомити оте «не складеться», теж потрібен час.
У цього дивного поняття «час», яке попри всі передові технології ХХІ століття не побачити очима і не торкнутися руками, є зворотний бік: згодом ти можеш опинитися чужим у рідному місті. Ти мусиш усвідомлювати таку перспективу, не ховатися від неї і не плекати ілюзій. Це та сама ситуація, тільки навпаки: з рідним містом на новому життєвому етапі може скластися, а може й ні. Бо воно змінюється, ти змінюєшся, і не завжди ви рухаєтеся паралельним курсом. Але зараз твої думки інші. «Про це я подумаю завтра», як казала героїня незабутнього фільму «Віднесені вітром». Ти п’єш ранкову каву – «Як завжди?», знову питає та сама дівчина в кондитерській – і поспішаєш, бо в тебе сьогодні купа нагальних справ.
