Посестри. Часопис №188 / Скриня
Скриня стояла за припічком у темряві. На неї падало світло тільки з крихітного віконечка вгорі. Унизу були дерев’яні колеса. Скриня не стояла, вона пливла.
Віко скрині відчинялося важко. Коли бабі треба було туди щось покласти або взяти звідти, спершу чувся характерний холодний «клац» – то черкалися одне об одне кільця для навісного замка, як крила чорного залізного серафима.
Коли баба відчиняла скриню, спершу я бачив влежану темну тишу. Та тиша лежала поверх усього й ледь пульсувала, ледь струменіла. То була така густа непроникна тиша, що про неї я вже не хочу писати жодного слова – надто багато її зайшло в мене, поки я заглядав бабі через плече.
Зверху був прискринок. У ньому лежали тонкі воскові свічки, ладан у жерстяній коробочці, носовички, маленькі ікони й біла паперова смужка. Особливо виділявся на тому тлі хрестик. Мої руки тягнулися взяти його, а прабаба м’яко затуляла хрестик – не займай. Я розумів і надалі вже ніколи не намагався торкатися хрестика. Я розумів і одразу чув усередині себе: «Плачу і ридаю, коли роздумую про смерть…» Я розумів і починав роздумувати про смерть: усе буде, а мене не буде. Усі чутимуть, бачитимуть, сміятимуться, їстимуть, а я – ні. Я спатиму, але не спатиму. Я не хотітиму прокидатись.
І поки баба перебирала щось у скрині, у мене за спиною ворушився волохатий острах. Крізь віконечко вгорі пробивався ідилічний літній день, чутно було курей, собак, шелест шовковичного листя, корбу, стукіт відра об цямрину, але тиша скрині, прокинувшись, визирала на мене, світила очима, мріла, чамріла, мінилася: все одно я тебе заберу, все одно ти будеш тут, можеш скільки завгодно купатися, робити шкоду, знімати губами м’ясо з курячої кістки, все одно я, все одно ти…
У самій скрині лежало спускове. Я б так хотів сказати, що зараз мало хто знає, що таке спускове, але… Лежав вузлик із хустками. Бабина сорочка, вишита чорним по білому. Спідниця. Красива керсетка з оксамитовими трикутничками. І я дивився – і бачив. Я не хотів – але бачив. Я досі не хочу – і бачу. Я не погоджуюся, кричу всім нутром, але я бачу «у гробі лежачу, на образ Божий утворену, нашу красу, неподобну, безславну, без вигляду…»
Я казав: я так не хочу. А мені у відповідь: треба. Я горлав: так неправильно!!! А мені у відповідь: але що ж…
Коли баба стуляла повіки Вію страшної скрині – чорної в червоних ружах – коли чорна в червоних ружах жалобна гарба відпливала в сутінь за припічком, коли сама баба виходила з хати робити сотні своїх мирських справ, я крадькома ставав на коліна перед покуттям. Я ставав на коліна і дивився не ліворуч, де був суворий чоловічий лик, а праворуч – на жінку з дитям. Я шепотів: «Ну в тебе ж у самої дитинка, вона маленька, невже ти її віддаси?.. Ти маєш попросити… Ти маєш домовитися… Ти маєш зробити щось…»
На мої плечі лягав первозданний віковічний жах. Курей, собак, шовковичне листя за стіною хтось прикручував, як звук на телевізорі, і я, малий, дурний, опинявся в якихось темних лабіринтах, нескінченних переходах, тривожних пенатах. Я чув сухий шурхіт, я бачив ледь помітні переблимування тьмяного світла. Я не відривав очей від складок риз Богородиці, я не стуляв губ ні на мить, усе повторюючи й повторюючи свої прохання. Я думав: якщо я так щиро прошу, то я ж проб’юся, проникну, переміню, переправлю, адже ж не може так бути, що в мене всередині отакий крик, а Вона не чує?..
«О чудо, що це за тайна сталася з нами? Як ми передані тлінню? Як злучилися зі смертю?»
Я просив Її не передавати нас тлінню і не злучати зі смертю. Але Вона все дивилася на мене – прямо, незмигно – і зовсім нічого не обіцяла.
