Посестри. Часопис №187 / Вони підпирають стіни храму

Вони підпирають стіни храму

спинами в коротких топах,

голими лопатками,

вкритими борошном тиньку,

сідницями в шортах,

обрізаних так коротко,

що знизу стирчать

кишки кишень.

 

Вони підпирають стіни храму

мов на шкільній дискотеці учениці

(найбільш потворні – так їм самим здається)

підпирають стіни спортзалу,

чекаючи, поки хтось із хлопців

не запросить до танцю,

відчуваючи, як в ребра

врізається шведська стінка.

 

Перед храмом повна руху площа.

Кричать продавці фруктів.

Вони їх чистять, ріжуть брусочками,

посипають сіллю й перцем.

 

У храмі спів: люди на колінах

моляться разом, без священика.

Їхні голоси наполегливою хвилею

шліфують порожній вівтар.

 

Там, у храмі, стіни холодні.

Назовні – обпечені сонцем.

Але вони звикли.

Це їхні повсякденні хитрощі.

Втомленні стоянням, жінки самі

ловлять чоловіків:

кілька слів, сміх, подеколи вправне

ковзання руки по брюках.

 

У них немає нічого. У багатьох –

навіть прикмет молодості.

Я крадькома фотографую їх.

Розлючені, вони оточують мене.

– Видали це! – Зараз, зараз. – Покажи.

І відпустили мене лише тоді,

коли переконалися,

що знищила їхнє зображення.