Посестри. Часопис №185 / Дядько Ваня. Фрагмент п'ятий

Завершення. Початок у номерах 180, 181, 182 та 184

Іван усміхнувся. У такій компанії помирати не нудно. Він зовсім не відчував свого тіла, розумів, що від зневоднення і браку енергії скоро знепритомніє. Підняв голову і якомога суворіше сказав:

– Йди! Тільки не зупиняйся! – і побачив двох жінок із сумками на плечах.

Жінки йшли по дорозі з боку Новокатеринівки.

– Яно, біжи туди!

Яна також побачила жінок, але бігти до них не квапилася, навпаки, повернулася до Івана. За кілька хвилин жінки порівнялися з дівчинкою і солдатом, які лежали метрів за двадцять від дороги.

– Скажи «добридень»! – підказав Іван із трави. Його, швидше за все, жінки не бачили.

– Добридень! – сказала Яна.

Жінки зупинилися і уважно огляділися, намагаючись зрозуміти, звідки чують дитячий голос. Яна встала в повний зріст і помахала рукою. Жінки ніяк не відреагували і рушили далі. Іван аж закляк від здивування.

– Агов, – прохрипів він, – стійте. Будь ласка!

Жінки зупинилися:

– Хто там такий?

– Я солдат, поранений. Ногу перебило. А це дівчинка, вона теж поранена, у неї родину вбили. Допоможіть нам.

Жінки мовчки рушили далі.

– Дайте хоча б води! – відчайдушно закричав Іван.

– Нехай дівчинка підійде, – сказала одна з жінок.

Яна підійшла, і жінка дістала з торби літрову пляшку з водою і віддала.

– Дівчинку можемо забрати із собою, – сказала жінка. 

– Є куди зателефонувати рідним?

– Є номер мобільного бабусі й свідоцтво про народження. Яно, йди з ними.

Яна жадібно допила воду і повідомила:

– Я без дядька Івана нікуди не піду.

– Ви можете викликати «швидку»? – попросив Іван. Він точно знав, що Яна нікуди не піде, й умовляти її марно. – У дівчинки висока температура!

Жінки помотали головами.

– Ми ж помремо тут!

Жінки попрямували дорогою далі.

«Що таке відчай? Відчай – це ніщо у порівнянні з утратою віри. Як можна продовжувати вірити в людей?» Іван облизував шийку пластикової пляшки, намагаючись схопити останні краплі. Яна лежала поруч. Здається, дівчинка знову спала. Іван намагався прикрити її від сонця, що палило дедалі сильніше. Довкола знову вирувало життя: дзижчали бджоли, цвірінькали коники, клацали і щебетали птахи. Десь удалині працювала техніка, напевно, військова, за звуком Іван визначив її як танк. Чоловікові, який ішов по дорозі з косою, він навіть не зрадів.

– Чуєш, мужиче, – запитав просто, не вітаючись і не ховаючись, – дай води.

Мужик мовчки підійшов і дав попити з великої фляги. Вода була чистою, холодною, наче тільки з криниці або джерела. Іван ледь не захлинувся від щастя, так йому ви далося смачно.

– А з малою що?

– Поранена, – коротко відповів Іван. – Машину з батьками і сестрою вчора з посадки розстріляли.

– Я бачив, там «дев’ятка» синя на узбіччі стоїть...

– Слухай, а що це там за техніка працює? Українська, російська?

Мужик знизав плечима: мовляв, а мені яка різниця?

– Узагалі-то, байдуже. Слухай, зі мною хай буде що буде, а дівчинці зовсім зле. Слабшає вона. Сходи туди, попроси, щоб приїхали. Христом молю – врятуй дитину!

Чоловік здивовано поглянув на Івана. За тридцять хвилин приїхала беемде з нанесеними на борт червоними хрестами. З неї вилізли двоє у формі без пізнавальних знаків.

– А де батьки дівчинки? – запитали.

– У машині, на дорозі, – відповів Іван. – Убиті. Допоможіть їй. Вона поранена, температура піднялася.

З беемде принесли ноші, поклали дитину, повернулися:

– А ти хто такий?

– Дядько Іван.

– Форма схожа на військову. Ти, напевно, укроп?

– Напевно.

– Ну гаразд, лізь-но сюди.

Івану підставили носилки, в які він заповз самостійно, віднесли до беемде і поклали зверху на броню. Стартували різко, ноші мало не злетіли на землю. Доки їхали, трясло так, що по сторонах дивитися не встигав, стежив за тим, щоб не впасти. Проїхавши приблизно два кілометри, зупинилися, зняли Івана з броні, поклали на землю. Допитував командир машини, здоровий сержант із типовою зовнішністю середньої смуги росії, років двадцяти п’яти-двадцяти восьми. Бив із розмаху тильною стороною долоні по обличчю і кричав:

– «Правий сектор»?! «Правий сектор»?! Ти звідти?!

Іван аж засміявся: одна справа, коли бачиш гострий напад пропагандистського кретинізму по телевізору, і зовсім інша – спостерігати на власні очі.

– Я його, як і ти, лише по телевізору бачив.

– Нацгвардія?! Відповідай – ти з Нацгвардії?!

– Вони футбол охороняють.  

– Що? Який футбол?

– «Металург» (Запоріжжя) – «Динамо» (Київ)...

– Та ти, суко, знущаєшся! Ти ж мінометник! Ваші мінометники нашу роту тут поклали! Номер частини і звання?!

«Добре відпрацювали наші мінометники, молодці!»

– Ми на Маріуполь колоною їхали, а ви нас спалили вщент. Купу народу побили! За що, братани? – спробував пробити на жалість Іван.

– Вантажте його всередину, поїхали, – розпачливо махнув рукою сержант.

Досвід допитів він мав, вочевидь, мінімальний. Івана завантажили всередину бехи, і тут він востаннє побачив Яну. Дівчинка спала на ношах. Її доглядав санітар, молодий хлопчина, і по тому, як він піклувався, Іван зрозумів, що з Яною все буде гаразд. Санітар навіть оглянув ногу Івана, але накласти бинти заборонив сержант. Коли приїхали на місце – це виявився пагорб із глибокою ямою, викопаною на вершині, в якій перебувала величезна кількість поранених українських військових. Дівчинку передали комусь із цивільних місцевих і повезли до лікарні. Іван полегшено зітхнув і в цілому залишився задоволений своєю роботою – він зробив усе, що міг. Його вивантажили з нош, точніше вивернули просто на землю, туди, в загальну купу таких самих, як він, тяжкопоранених українських військових. Байдуже. Хіба що дуже хотілося їсти і пити, і він інстинктивно обмацав рукою кишені – і зі здивуванням виявив там кілька цукерок. «Хлопчисько, санітар із російської бехи, непомітно підклав. Це ж треба… Можливо, не все ще втрачено?.. Треба вірити... в людей…»

З’їсти цукерки Іван не встиг – за мить його свідомість згасла.