Посестри. Часопис №184 / У місцях нашої сили

А що буде після? Нечасто думаємо про це, борсаючись у нинішньому. Повземо до ймовірної мети, туманно собі уявляючи цю мету, проте щоразу будуючи чіткі ілюзії про те, якими міцними будуть стіни наших повітряних осель.

У вірші, який став епіграфом випуску нашого часопису, Ярослав Гадзінський будує цю невпевнену певність:

Про що наступним буде вести мову гід
перед здивованим натовпом
у місцях нашої сили?
Які тріщини він буде їм показувати?
 
Чи згадає, що наше безтурботне минуле
перетворилося на міську легенду
 
Пробурмоче: «Ех, були деньки,
від них лишилися тільки тіньки».
 
Чи додасть про можливості віддушин
у нічних тривожних подихах,
 
згадає наприкінці імена тих,
опускаючи раптово погляд
до клумб вогняних чорнобривців,
вони, мов віддалене світло
наприкінці тунелю.

Неймовірно важливо з археологічною уважністю відкривати імена письменників, діячів культури, освітян, які були пов'язані з Україною, без огляду на їхнє етнічне тло або мову. У нинішньому випуску Олена Замойська розповідає про Корнеля Уєйського:

Ще за життя Уєйський став чимось на штиб легенди, яку почасти творив і підтримував сам. Чи не створив він, бува, й легенди про власне народження – у селі Берем’яни на Тернопільщині? 

Вірш Ельжбети Зехентер-Сплавінської стає несподіванкою щоразу, адже він раптом здатен вивести зі стану однорідного спокою кількома словами:

А потім я виросла,
і розмови скінчилися.
 
Настав час наказів,
суперечок і страху.

У четвертому фрагменті твору Євгена Положія «Дядько Ваня» – черговий болючий образ виживання в умовах війни:

Дядьку Іване! Дядьку Іване! – дівчинка йшла, ледве пересуваючи ноги, за ним. – Тобі ж не можна так багато повзати, у тебе ж ніжка болить.
«Яке щастя, що в посадках уже немає тих, хто стріляв по нас учора».
– Я піду вперед, а ти повзи за мною. Добре?
– Добре, – відповів Іван і подумав, що як часто навіть маленькі жінки бувають сильнішими за великих чоловіків.