Посестри. Часопис №184 / Поламана машина часу

Більше не згадувалися недоспілі серця яблук,

що передчасно забивалися об поверхню,

більше не згадувалися

сигнальні вогні вишень

у височині,

як недосяжні мрії.

 

І  березове гілля обкручувало вікна,

ніби мальованими олівцем мультфільмами

про нас давно колишніх.

 

А чому так швидко груші

з серпневими осами

в цьому спогаді подавилися?

 

Більше не згадувалася росяна краса декоративних лілій

у призахідних променях,

лишень ребристі хмари одна по одній виникали,

щоб набити потому наші старі подушки снами.

 

Не згадувалися мимохідь

нічиї здичавілі палісадники

з перевертнями будяків.

 

Вдивляючись в катаракту марева,

що по-дизайнерськи блюрить усі наші горизонти,

переривалися наші спомини

просвітами у парканних дошках.

 

Ми провадимо мову про незнищенність матерії,

з якої зшиті улюблені рвані джинси.

 

Ми говоримо про брудні плями на цій матерії,

 

А світлі спомини і  далі собі тонуть

у теплому липкому намулі.

 

Минає  одна мить, мов сезон полуниці,

 

наступна мить минає, мов сезон черешень.