Посестри. Часопис №182 / Сьомий лист до патологоанатома

Три роки відколи помер

батько. Мати

вислизає смерті, як мило

з рук.

Сьогодні вона знов не вмерла.

Я пишу до вас,

по суті,

за звичкою.

Хоч я могла б після цієї недолугої

парафрази Камю

вказати справжню причину цього листа.

Сьогодні мати не вмерла,

але вмерла

ота дівчина поряд.

Сказала нам мати по телефону.

Материна сусідка.

Це була стара жінка, мамо.

Мала двох синів,

один був будівельником, пам'ятаєш?

Просила нас його відшукати.

Щоб ми їм сказали, що їхня вщент гола мати,

знайдена невідомо де, лежить тепер

коло нашої. Лежить без власної

ложки, без власних вологих

серветок.

Але гарно їсть

і не боїться дихати самостійно.

На відміну від нашої,

яка хотіла б жити без кисню і дивується,

що не можна.

Проте мати впирається – десь двадцять чотири роки.

Тому пишу. Чи не могли б ви перевірити там у себе,

хто нині близько одинадцятої опинився у вас

на столі,

і дати нам знати?

У цьому шаленстві лише її справжній вік може

нас врятувати. Вже деякий час

кожна з нас гріє власні долоні.

Лише коли мати починає вмирати,

тримаємо її

міцно

міцно

міцно.

І це наразі спрацьовує.

Ми з сестрою

виходимо із палати,

заюшені потом.

Ніби борчині сумо або

ніби після нещадного сексу.