Посестри. Часопис №181 / Дядько Ваня. Фрагмент другий

Продовження. Початок у номері 180

Вранці приємно прокидатися в полі, серед трави, під тріск коників і спів птахів. Але того ранку під Новокатеринівкою в полях стояла неприродна тиша. Іван розплющив очі й довго дивився в чисте небо, в якому швидко набирало силу безжалісне сонце. Промоклий, він дуже змерз уночі, але найстрашніше чекало попереду – спекотний нескінченний день невідомості. Організм просив води і їжі, нога несамовито боліла, й Іван переживав, що може початися зараження, тоді – прощавай, ліва нижня кінцівко. Раптом почув сильний гуркіт: до села мчали українські бетеери, з десяток. По них відразу ж відкрили вогонь із посадки, але бетеери не зупинилися і продовжили атаку. Тут же запрацювали «Урагани», і Іван пошкодував, що стільки добра пропадає даремно – снаряди падали в полі, метрів за чотириста від цілі. Однак одразу ж прилетіла українська авіація і завдала масованого удару по лісосмузі, а бетеери тим часом безуспішно намагалися прорвати оборону. Якби в той момент підійшло підкріплення, хоча б кілька танків, то, напевно б, їхній героїзм приніс результат. Один із бетеерів мчав повз Івана, з люка визирав боєць і щось кричав у рацію.

– Агов! Забери мене! – Іван розумів, як мало він зараз схожий на бійця української армії. Просто лежить якась чорна людина з забинтованою ногою посеред випаленого поля край дороги і просить її забрати.

– Зараз, зараз! – закричав боєць із люка.

Беха на повній швидкості, поливаючи з кулемета, встромилася в посадку, де одразу ж отримала в бік із «мухи» і задиміла. З неї почали вискакувати бійці – Іван бачив, як падають хлопці, скошені автоматними чергами, на траву, як тужно звучать їхні передсмертні крики, і стискав від безсилля, болю і ненависті кулаки. Бій давно перемістився вглиб села і точився, вочевидь, із перемінним успіхом. Десь о 15:00 вщухнуло – Іван був переконаний, що українські війська вибили ворога з Новокатеринівки і розвивають наступ далі, тому налаштувався на краще. Проте час минав, а ніхто не йшов по поранених і вбитих. Навколо наче вимерло, і коли б не мошки, Іван гадав би, що так і є. Він дуже переймався, що в нозі вже почався запальний процес, зараження, ще трохи – і ампутації не уникнути. Однак, якщо його знайдуть у найближчі кілька годин, то можна сподіватися, що ногу врятують.

Іван подумки перебирав, кому зі знайомих лікарів потрібно зателефонувати, щойно його доправлять до шпиталю; кому взагалі потрібно подзвонити в першу чергу, коли йому до рук потрапить телефон і з’явиться зв’язок: дружині, дітям, мамі. Поступово він захопився своїм уявним перебуванням удома: шафу давно хотів переставити; диван поміняти потрібно, зовсім спати незручно, продавили з Оленкою. Запланував віддати дочку з вересня в художню школу, начебто у неї непогано малювати виходить, у садочку хвалять.

Іван розумів, що службу в армії для нього скінчено, з такою ногою (чи без ноги) він своє відвоював. Отримає інвалідність, тож повернеться до адвокатської практики: «Ну, тепер-то все буде інакше, – мріяв. – Без хабарів вони точно програють!» Справа, про яку згадав, була давня, негучна, таких десятки в кожному місті – ДТП за участю міліціонера. Потерпіла жінка залишилася з інвалідністю, обтяжливі обставини для водія: алкоголь, перевищення швидкості, пішохідний перехід. Здавалося б, що складного? Все зрозуміло. Але в процесі слідства свідки різко почали змінювати свідчення – на кожного з них у міліції знайшлася управа. І ось уже, виявляється, потерпіла йшла не пішохідним переходом, а поруч, і не йшла, а бігла, і не на відкритому просторі, а вискочила з-за автобуса. Слідчий сфальшував результати експертизи, безслідно зник зі справи тест на алкоголь – і ось уже постраждалу перекваліфіковують у винуватця аварії.

Суддя назвала Іванові суму, яку потрібно заплатити за позитивне рішення, перед цим на гроші натякав слідчий, але самотня літня жінка таких грошей, звісно, не мала, та і не практикував Іван хабарі. Тож, звичайно, програв суд, програв апеляцію, і тепер справа два роки мертвим вантажем лежала в касації – там просили три тисячі доларів лише за початок слухань, навіть не за результат – і з посмішкою показували кімнати, завалені іншими подібними скаргами у черзі на розгляд. Тим часом мент, що збив бабусю, подав позов із вимогою компенсувати розбиту машину. І якщо мент цей суд виграє, у старої відберуть квартиру – інших грошей відновлювати коштовний джип майора міліції вона не знайде. Звідки у звичайного майора міліції джип за сімдесят тисяч доларів, нікого, ясна річ, не хвилювало. Івану ця справа не обіцяла ані слави, ані грошей, самі неприємності, але він уперто ліз на рожен і псував відносини з міліцією і суддями, що для адвоката те ж саме, що й поставити на професії хрест. Потерпіла, неймовірно сварлива жінка, але водночас і така сама вперта, не викликала у нього симпатій, але теж боролася до кінця. Справу можна було вважати класичним випадком, сяйливою вершиною цинізму правоохоронної і судової систем, і тому для Івана, попри удаваний дріб’язок, стала дуже важливою і дуже особистою, незважаючи на всі ці «але». Саме в цьому дріб’язку криється вся підлість – диявол ховається в дрібницях, чи не так? – коли і так беззахисних людей держава позбавляє останнього права на справедливість.

«А тепер усе зміниться, – роздумував, лежачи в обгорілій траві, Адвокат. – Тепер, після Майдану і Небесної сотні, після тисяч убитих і поранених у цій війні, в якій ми обов’язково переможемо, ніхто не посміє вимагати хабаря і порушувати закони!» Напевно, якщо говорити про ту пружину, яка відправила Івана на фронт, то називається вона саме так – жага справедливості. Власне, в її беззаперечному в підсумку тріумфі він був абсолютно переконаний. Він пішов добровольцем, прекрасно розуміючи, що його можуть убити. Але якщо за тріумф справедливості потрібно заплатити таку ціну – він готовий, хоч би як пафосно це звучало. Але зараз, звичайно, Іван хотів вижити. І зовсім не хотів віддавати своє життя за безцінь так безглуздо – прилетіли на вертольотах, сіли в машини, потрапили в засідку – гора трупів і спаленої техніки. Що це за така бездарна війна?! З роздумів його вирвав звук велосипеда, що їхав десь поруч. Неголений мужик невизначеного віку в гумових чоботях, синій бейсболці, з цигаркою в роті рівномірно крутив педалі, прямуючи в бік Новокатеринівки.

– Води! – прохрипів Іван.

Мужик байдуже глянув на солдата і, не зменшуючи і не додаючи швидкості, попрямував далі. Можливо, навіть продзвенів дзвоником, а можливо, Івану це здалося, але в тому, що велосипедист його бачив, він не сумнівався. Іван любив звук велосипеда, доброї старої «України», звук дитинства – пам’ятав і шерех шин, і скрип ланцюга та зірочок, і всі мелодії дзвоників. Мужик, поза сумнівами, їхав на «Україні». Їхав по Україні. Питання – куди? Може, по допомогу? Або по сепаратистів? Швидше за все, в магазин, по горілку. А потім – по сепаратистів.

Іван пошкодував, що виказав себе. За пів години він бачить, як по шосе їде легкова машина синього кольору. На дзеркалах і антені майорять великі білі ганчірки, так місцеві мирні жителі позначають себе з метою безпеки, вказуючи, що в автівці цивільні. Іван вираховує, чи встигає він підповзти до узбіччя, щоб дати про себе знати. Не встигає. Раптом по машині з посадки стріляють чергами – Іван навіть здригається від несподіванки. За звуком визначає, що луплять великокаліберними. Автівка – це виявляється «дев’ятий» «жигуль», «дев’ятка», – різко гальмує і зупиняється біля узбіччя метрів за десять від Івана. На дорогу, розмахуючи білою ганчіркою, вискакує темноволосий водій у світлій сорочці. Чоловік голосно кричить у бік посадки: «Не стріляйте! Не стріляйте! Тут мирні!» – і одразу ж отримує ще одну чергу. Стріляють спокійно, з розстановкою, як у тирі, жодна куля не проходить мимо, всі лягають точно в ціль. Чоловік падає на асфальт. За кілька хвилин поранений, гучно хекаючи – кулі наскрізь пробили легені – відповзає на кілька метрів від машини і помирає. Іван бачить, як хтось обережно, дуже обережно відкриває задні двері автівки, і на узбіччя в траву спочатку опускається маленька дівчинка років чотирьох-п’яти з прив’язаною до плеча хусткою, за нею сповзає молода жінка, стікаючи кров’ю. Жінка лягає на траву, однією рукою прикриваючи скривавлений живіт, а другою обіймає і закриває собою дівчинку. Іван добре бачить її обличчя, перекошене сильними стражданнями, але вона не видає жодного звуку, тихенько лише так умовляє дівчинку не плакати і полежати спокійно:

– Хвилиночку тут полежимо, відпочинемо. Мама дуже втомилася, будь ласка, – жінка прикриває кофтою собі живіт, намагаючись спинити кров.

– Мамочко, у мене плечико сильно болить!

– Зараз поцілую, а потім матуся відпочине. Мама подує ось так легенько – і плечико вилікує. Добре?

– Добре, – дівчинка прихиляється головою до мами ного плеча.

Іван трохи піднімає голову, щоб його побачили.

Продовження в наступних номерах