Посестри. Часопис №180 / Дядько Ваня. Фрагмент перший

«Газон» ішов накатом, на самих дисках. У кабіні, нервуючи водія, неголеного молодшого сержанта із позивним Фелікс, люто шипіла залишена командиром роти на сидінні рація. Крізь шипіння далекий голос комбата наказував пересідати на вцілілу техніку, але бійці виконувати наказ не квапилися. Так, їхня вантажівка схожа на решето, шини нагадують розірвану собакою грілку, натомість у кабіні є живий водій, а борти підшиті листами металу. Тож бігти в іншу машину під таким божевільним вогнем противника, доки ця не зупинилася остаточно, не має сенсу. Періодично бійці по черзі відстрілювалися: наосліп, зігнувшись у три погибелі за бортом і тримаючи автомати над головами. Били по лісосмугах, туди, звідки свистіли ворожі кулі, але значно більшу небезпеку становили осколки мін і снарядів, які прилітали з невідомого далека, розриваючи і пропалюючи дерево і метал бортів наскрізь. Опинившись уже зовсім у хвості колони, «газон», нарешті, голосно пирхнувши на прощання, здох і зупинився. Бійці зіскочили на землю, але не встигли навіть зайняти кругову оборону, як під’їхала вантажівка, повна «мух» і стрілецької зброї, пригальмувала, і вони миттю заскочили в кузов – місця там виявилося мало, але їхати, однак, краще, ніж бігти.

Там, у посадці, ніби на це і чекали – по вантажівці щільно запрацював великокаліберний кулемет, і Іван почув, як у такт кулям, що гучно били в борт, хтось із товаришів монотонно тихенько закричав: «А-а-а-а-а-а-а-а!» Чи то бійця поранило, чи так той боровся зі страхом, Іван не встиг зрозуміти – сильний удар розірвав ногу біля стегна, і біль зігнув його навпіл. Одразу, через два десятки метрів, у кабіну вантажівки прилетів заряд від саушки або танка – машину підкинуло вгору, і всі, хто сиділи в кузові, як іграшкові солдатики, підлетіли разом із нею і посипалися на землю. Упав Іван невдало: автомат зачепився ременем за кузов, і він його втратив, а поранена нога завернулася мало не за шию. Іван невиразно пам’ятав, як чиїсь сильні руки підштовхнули його і перекинули через борт за мить після поранення і за мить перед вибухом. Це зробив Джонік? Пересилюючи пекельний біль, однією рукою підтягуючи і підтримуючи покалічену кінцівку, Іван відповз на кілька метрів убік і побачив товариша, який сидів на узбіччі й дивився на палаючу вантажівку. В обгорілій формі і обвугленій касці Джонік був схожий на маленьке чортеня. Трохи далі, розкидані вибухом, диміли, розіпнуті, тіла побратимів. Іван упізнав лише Фелікса – за командирським годинником «Схід», який дивним чином уцілів на обгорілій руці. 

– Джоніку! – покликав Іван. – Джоніку! 

Той не озвався. 

– Джоніку! – Іван заволав. 

Джонік повільно повернув голову і дістав гранату. 

– Це я, Адвокат! Джоніку, не роби цього! 

– Добровольці не здаються! 

– Джоніку, віддай гранату. Встигнемо ще! Здохнути ще встигнемо! – кожне слово давалося Івану неймовірно тяжко. 

Джонік послухався і заховав гранату в розгрузку. 

– Допоможи мені, – Іван полегшено зітхнув. Усе-таки переконувати – це колись було його роботою. – Повзи сюди.

Джонік слухняно ліг на асфальт і підліз ближче до Івана. Вони причаїлися на узбіччі, серед невисокої трави. Іван відібрав у товариша гранату і виявив, що та без запалу. Чи знав про це Джонік? Байдуже. Головне, що вірив у можливість самознищення. В індивідуальній аптечці Іван знайшов скромний набір засобів першої медичної допомоги: жодного знеболювального, зате зрадів бинтам і джгуту. Судячи з усього, на нозі перебита кістка стегна, але нічого, щоб накласти шину, поруч не знайшов, навіть шомпола від автомата. До най ближчого села – Новокатеринівки – звідси кілометрів кілька. Та і хто там, у тій Новокатеринівці? Свої, чужі? Як туди дістатися фактично без ноги? А десь тут, у посадці, причаївся ворог, який лише і чекає, щоб всадити в тебе побільше свинцю. Тим часом їхня колона пішла далеко вперед, і бій перемістився слідом. Але щойно Джонік почав перемотувати Іванові ногу, по них відкрили вогонь. Били короткими чергами, трасерами. Загорілася трава, і полум’я з кожною хвилиною підсувалося все ближче. Іванові коштувало великих зусиль не поворушитися – він точно знав, що померти від куль значно легше і швидше, ніж підсмажуватися живцем. Вогонь стихнув раптом, коли вже почав лизати берць на вцілілій нозі і через підошву стало добряче припікати. 

Бій розгойдувався і гудів уже біля самого села. Разом із боєм розгойдувалося і гуло небо – хмари кружляли, наче каруселі, і лише сонце, ніби лампа слідчого, нерухомо висіло над Іваном і, здавалося, могло будь-якої миті впасти і випекти очі. Дуже хотілося пити. З трави раптом з’явилася голова заступника командира взводу – Замка, потім голови ще двох бійців: 

– Со там? – запитав Іван. Губи пересохнули і не дозволяли вимовляти слова чітко. 

– Звиздець, – Замок, як завжди, був конкретним у визначенні подій. – Повзіть за нами в посадку. 

– З посадки стріляють. 

– В іншу. Ось туди. Бачиш? Туди треба йти. 

– Нога перебита, не можу. Допоможіть. 

– Ні, бійці, самі вибирайтеся. За мною! – скомандував Замок двом своїм. 

З розгрузки у Замка стирчала рація. «Завжди був падлом! – не засуджуючи командира, подумав Іван. – Може, хоча б по рації повідомить, де ми». Трійця втікачів швидко переповзла дорогу. Один із бійців, схаменувшись, не озираючись, кинув у їхній бік аптечку, яка не долетіла до узбіччя кількох метрів. 

– Треба ж, як пощастило, – сказав Іван Джоніку, дивуючись, що по втікачах ніхто не вистрелив, але товариш не відреагував. – Джоніку, там аптечка! Можна забрати і зробити укол! 

Джонік кивнув головою і поповз по аптечку. З посадки, наче прокинувшись, почали стріляти. Вони пролежали нерухомо ще майже годину. Періодично в їхній бік пострілювали. За характером пострілів Іван визначив, що це, найімовірніше, бетеер лупить великокаліберними, 14.5. Від неминучої смерті їх рятували хіба невеликий горбок перед ними і події, що вирували довкола, – час від часу там, у далекій посадці, відволікалися на інші цілі. Почувався Іван кепсько: то провалювався в забуття, то повертався – і знову бачив Джоніка, який демонстрував, здається, абсолютну байдужість до смерті. Мабуть, йому справді було байдуже. Можливо, саме тому він і записався в батальйон. Наскільки Івану було відомо, Джонік пішов із родини і кинув власний бізнес задовго до Майдану і війни, але що стало першопричиною внутрішньої кризи товариша, він не знав. В армійському побуті Джонік виявився адекватною приємною людиною, до того ж ніхто краще за нього в батальйоні не готував плов і м’ясо. Плов і м’ясо – це колись було дуже смачно, але зараз від самої думки про шашлики Івана вивертало – вітерець, що здіймався, дурманив голову солодким запахом згорілої людської плоті, котрий ішов від обвуглених товаришів. «Як я зможу забути цей за пах? – із жахом думав Іван, і великі краплі поту виступали на лобі. – Як?» Краплі він витирав зовнішньою стороною долоні, яку потім облизував – від спраги не рятувало, але хоча б трохи відволікало. Іван відчував нестерпний біль і розумів, що ще трохи, і він утратить свідомість на значно довший час. Добре, що Джоніку вдалося зупинити кров, але чи надовго? І як звідси вибиратися? Де наші? Де вороги? Він почув шелест трави – до них повзли люди. Повзли тихо, обережно – отже, свої. Зачаївшись у невеликій улоговинці метрів за десять, невидимі бійці почали надавати допомогу своєму тяжкопораненому товаришу, але шанси лишитися живим той, судячи з розмови, мав мінімальні: 

– Братику! Не спи! Не спи! 

– Він іде! 

– Уколи йому що-небудь! 

– Та що я вколю? 

Іван подумав, що ці хлопці тягнуть товариша на собі й борються за його життя до останнього, тож по-доброму позаздрив. 

– Ей, братику! Ти живий? – це окликнули його, Івана. 

Він подав голос. Підліз добре екіпірований боєць зі снайперською гвинтівкою. 

– Допомога потрібна? 

– Мені ногу перебило. Потрібно знеболити і шину на класти. 

– А з ним що? «Двохсотий»? – кивнув на нерухомого Джоніка. 

– Контузія. 

Підліз санітар. Івану вкололи два знеболювальні, обробили і перев’язали рану. Шини не знайшлося. 

– Що там? 

– Скоро попустить трохи. Важка рана. Потрібно до шпиталю. Можеш без ноги залишитися. 

– А там? – Іван поглядом показав убік, звідки вони з Джоніком приїхали. 

– Там звиздець. 

– А ви звідки? 

– Ми звідти, – снайпер показав у бік Новокатеринівки. – У посадці у росіян не дуже великі групи: міномети, бетеери, кулемети. Далі «Гради» стоять. Онде, на горі біля села, – десантники, укріплений район, ми їх добре з мінометів «погладили». Зенітки у них там, агееси. Хотів попрацювати щільніше, – кивнув на гвинтівку, – не дозволили. Дивна війна, я на такій уперше... – Доводилося вже? 

– Так. Ірак. Ще деінде. Неважливо. Ходімо, братику. Буди свого друга. 

Іван легенько штовхнув Джоніка. Той підняв голову, ніби нічого не відбувалося, і посміхнувся. 

– Веселий який! – здивувався снайпер. – Запитай, він зможе тебе тягнути? Нас там п’ятеро, – показав поглядом на улоговинку. – Один уже «двохсотий», тільки-но. Але я його не кину – ми з ним три війни пройшли; один поранений в ногу і руку, третій контужений і дезорієнтований. Ми лише з санітаром цілі. Тож тягнути тебе, окрім нього, нема кому. 

– Джоніку, ти зможеш мене тягнути? 

Джонік усміхнувся. Снайпер і санітар поповзли до своїх. Іван узяв руку Джоніка і приклав до свого одягу: 

– Хапай! 

Джонік щодуху вперся ногами в землю, але сил у нього залишилося небагато. Звиваючись, Джонік нагадував знесиленого чорного дощового хробака, на якого не клюне навіть найголодніший карась в озері. Він ледве дотяг Івана до улоговинки і, важко сапаючи, відкинувся на спину. Обличчя бійця вкрилося потом, із лівого вуха текла кров. По першій групі з посадки відкрили вогонь, далі переміщатися стало ризиковано, і Іван порадів хоча б тому, що тут, в улоговинці, вони мають значно надійніше укриття. Звідси добре видно асфальтовану дорогу в обидва боки, і тут не так сильно вигоріла трава. За хвилину снайпер повернувся: 

– Чого лежимо? Ми вже в посадці. 

– Він мене не дотягне. 

– Тоді хай іде разом із нами. Санітара поранили, тож, братику, план такий: ми відходимо в посадку і чекаємо, доки стемніє. Потім тебе заберемо. Завидна тебе звідси не витягнути. 

Іван прорахував цей варіант наперед і повністю з ним погодився. Тепер залишалося вмовити Джоніка піти зі снайпером. 

– Джоніку, ти повинен піти з ним. Вночі по мене повернешся. Друже, ти зрозумів? 

Джонік нічого не зрозумів, лише махнув головою і показав гранату, яку невідомо коли поцупив у Івана. Снайпер знову заусміхався, хоча це було зовсім не смішно. 

– Повзи за ним! – прикрикнув Іван, і Джонік, не озираючись, поповз. 

– Прикидайся мертвим, братику! – порадив наостанок снайпер. 

Іван залишився сам. Час, який зупинився кілька годин тому, знову прийшов у рух. Дуже хотілося пити – води залишалося, може, грамів п’ятдесят, на самому денці фляги, і він не ризикнув спожити останній запас. Їсти не хотілося, хоча підкріпитися не завадило б, але рюкзак із небагатими запасами згорів разом із машиною, а в кишенях він ніколи нічого не носив: ні сухарів, ні шоколаду. Так він пролежав кілька годин, кілька разів засинаючи або впадаючи в прострацію – подіяло знеболювальне. Ближче до вечора подув легкий вітерець, і дихати стало легше. Коли почало темніти, з боку посадки пролунали дивні звуки – ніби ламали гілки, і Іван крізь морок у голові подумав, чи не для нош ламають його товариші дерева? Але потім почув голоси російською: «Виході! Нє бойся!» – і тут же постріли. Одиночні постріли дуплетами лунали і з боку розбитої колони, і він із жахом зрозумів, що триває зачистка і це добивають поранених. Він стиснувся до розмірів чорної мурашки і пошкодував, що люди не володіють властивістю хамелеонів зливатися з довкіллям.

«Помітити мене не легко, – умовляв він сам себе. – Земля – червоно-чорна, трава – чорна, і я весь такий самий: червоний від крові і чорний від гару». Зачистка тривала недовго. Швидко стемніло, і голоси і шерех кроків стихнули. З пітьмою прийшов холод, і Іван почав замерзати. Годинник показував 22:51, коли туди, звідки приїхала колона, розтинаючи ніч і доповнюючи вогнями Чумацький Шлях, полетіли снаряди реактивної артилерії. Стріляли, швидше за все, українські «Гради» й «Урагани». Росіяни підігнали свою реактивну арту спочатку ближче до розбитої колони, звідки відповіли, випустивши кілька залпів, а потім машини в супроводі беемде підійшли на відстань двадцяти-тридцяти метрів до Іванової улоговинки і почали завдавати ударів у відповідь. Іван ніколи раніше не бачив настільки зблизька, як працюють «Гради». Їхня канонада – снаряди, що пролітають над головою в бік ворога і залишають у нічному небі палаючі хвости, наче дрібні комети, артустановки, що заряджаються і відстрілюються поруч, – здавалися чимось нереальним, не справжнім, красивим. Навіть не вірилося, що ці вогні можуть когось убити, комусь заподіяти шкоду. Приблизно о другій ночі «Гради» і беемде поїхали, але нічна канонада не вщухла. Відчувши, як клякнуть від колючого нічного холоду пальці на руках і здорова нога, Іван вирішив повзти в посадку.

За найкращих розкладів він розраховував там сховатися, але спершу хотів зрозуміти, що сталося з загоном, з яким пішов Джонік. Може, хлопці просто чекали, коли поїдуть «Гради»? Але їх також могли знайти і вбити, і тоді розраховувати точно немає на кого. Повзти Іван міг лише прямо, перебите стегно не давало можливості маневру. Метрів триста-чотириста до посадки здолав за дві години. На самому початку лісосмуги наштовхнувся на знайомого снайпера. Впізнав за каскою, що валялася поруч, – боєць лежав, ткнувшись головою в руки, немов приліг відпочити на хвильку або вдавав сплячого. «Прикидайся мертвим, братику!» – похмуро пригадав Іван останню пораду снайпера. Гвинтівки не знайшов.

Через кілька метрів, пересуваючись з останніх сил, наштовхнувся на укріпрайон: бетон, бійниці, окопи, дерева, на яких набито залізо. Укріплення тягнулися в темноту лісосмуги, і Іван не ризикнув шукати вхід. Залишалося лише здогадуватися, що сталося з Джоніком, санітаром та іншими бійцями – вони врятувалися чи їх захопили в полон? Може, їх також застрелили, як інших поранених і полонених? А якщо вони втекли, то де вони зараз і чи варто йому розраховувати на їхню допомогу? Хочеться вірити, що втекли, а снайпер їх прикривав і жертва його не виявилася марною. Раптово пішов сильний дощ, і Іван залишився лежати деякий час біля снайпера, перевернувши його каску. Коли набралося трохи води, жадібно випив. Полежав іще, промоклий до нитки, розраховуючи набрати води про запас, але дощ закінчився. Облизав мокре листя з кущів, до яких міг дотягнутися, і, набравшись сил, вирішив повернутися у свою улоговинку – сюди, в укріпрайон, будь-якої миті могли повернутися вороги.

Продовження в наступних номерах