Посестри. Часопис №192 / Твій голос

Доймає людину пошук себе, порятунок свого життя, близькість іншої людини та чекання на майбутнє, яке, мов сніжинка, – щойно потрапляє на долоню, то перетворюється на краплю сьогодення.

Підказку загальної теми випуску нам дав один із віршів Дарека Фокса:

...я вирушив до кіно,
де купив квиток на стрічку,
в якій було безліч жінок.
 
Вона давала якесь уявлення про любов,
але годі благополучно
застосувати його на практиці,
тому далі був фільм про війну;
і саме тоді я почув твій голос,
адже це точно був твій голос.

Цей пошук, в умовах жорсткої боротьби за виживання, приреченості та небажання цій приреченості підлягати, стає сенсом буття. В оповіданні «Біля залізничної колії» Зоф’ї Налковської жахливі обставини геноциду дають можливість прозвучати людським голосам:

Сьогодні про неї можна дізнатися лише з розповіді людини, яка це бачила і яка не може цього зрозуміти. Тож вона живе лише в її пам’яті.

В поезії – персонаж Ярослава Гадзінського прямує до світла, якими би важкими обставинами не загачувався потік людського життя:

Хай розплутається найдовша часова петля,
Ця швидка перемотка старої касети олівцем.
Щоб не закінчувалися ми, щоб ніхто не убив журавля,
Щоб іноді сяяло сонце, хай хоч з побитим лицем.

У цьому виживанні попри все – дитячий погляд на світ може бути повчальним. Оповідання «Голка» Сергія Осоки виразно малює це забуття заради життя:

Ти ласкавий і довірливий. Ти сподіваєшся, що тепер так буде завжди. Ти скоро забуваєш про жінок у білому, про довгий коридор. Але щойно баба сідає зашивати лантух і в її руках зблискує тонка циганська голка, ти задкуєш до ліжка, швидко залазиш на нього і притискаєшся спиною до стіни.

Поетично на нашу тему відгукується польський поет Едвард Пасевич. Адже немає прямого сполучення зі смертю. Є лише майбутнє, про яке ми нічого не знаємо:

Немає квитка на смерть. У смерті
є дерева, які вростають у бетон, граніт
і позбавляють корпорації ліквідності.