Посестри. Часопис №176 / кінець потягу

Це почуття звільнення, коли, захеканий, ти вибігаєш на перон і бачиш, як

тікають від тебе два червоні вогники і останній вагон. Чуєш, як вщухає

посвист. Зупиняєшся, бо знаєш, що вже не встигнеш. Ти завмираєш на пів кроці,

більше не поворухнешся. Ніщо вже не закінчиться, ніщо не почнеться, не стануться

зміни. Будеш так стирчати до кирпатої свашки... ні, ні, бо вона не прийде,

ніхто тобі не допоможе. Не вистачило тобі часу. Ти встиг на вічність: без п’яти

дванадцять на вокзалі біля колій, звідки щойно відійшов твій останній

поспіх. Гаснуть лампи, далекий свист електровоза. Під лавкою зіщулився

безпритульний пес. Він спить. Втрата і безтурботність. Спокій безнадії. Ані запізно,

ані зарано. В тебе немає часу, тільки безкінечність.