Посестри. Часопис №175 / Мій Київ
Я зараз часто дивлюся на мапу повітряних тривог, і нерідко бачу, як Україна вкривається червоними плямами «стривожених» областей: якщо це атака ударних безпілотників – то карта червоніє поступово, за напрямком руху шахедів, а якщо тривога через загрозу балістичних ракет, найчастіше першим спалахує червоним саме Київ – місто, яке ворог однаково сильно мріє і захопити, і знищити. І тоді, коли Київ засвічується тривожно-червоним, можна побачити що він має форму сердечка – яскравого серця моєї України. І я наче чую «Увага, громадяни! Повітряна тривога. Прямуйте в укриття та чекайте на сигнал "Відбій повітряної тривоги"!», яке розноситься вулицями, відбивається від пагорбів, будинків, церков, пам’ятників, укутаних у захисне риштування, щити, мішки з піском, сподівання, віру, рідність.
Київ. Певно, оповідання про це місто має бути центральним, тим, що узагальнить роздуми всіх авторів та підкреслить важливість особистих спогадів. Адже Київ – столиця, місце, де живе найбільше людей, місто, звідки керують всією країною, місто, яке належить відразу всім. Скільки людей знає про село Вільшана на Сумщині, де я провела частину свого дитинства? Небагато. Напевно, в цьому тексті не буде розповіді про нього, але кілька сотень людей, які мешкають там, усе одно триматимуть його у своєму серці. Київ же належить всім українцям відразу, і я, хоч і народилась в тут і прожила все життя, не можу сказати, що це лише моє місто. І тут у мені навіть проступають ревнощі, часом я відчуваю себе дитиною якоїсь відомої особистості: люди вважають, що її талант, вміння, особливості, які тішать і надихають, належать усім, а я знаю, що ця людина – моя рідна, особиста, та інші наче відбирають у мене ексклюзивність володіння нею. Те саме і з Києвом, і від того ще більше хочеться привласнити його й розповісти більше про мій особистий Київ, про мої власні теплі спогади. Як от цей.
Мій найперший спогад про Київ. Я йду Хрещатиком, тримаючись за мамину руку. Сяє сонце, а мене захоплює велич височенних каштанів, що ростуть обабіч широкої вулиці, щільна забудова високих будинків із вибагливою ліпниною, автомобілі, люди, тепло. В захваті я виявляю, що від емоцій відпустила мамину руку. Берусь за неї, але рука вислизає, висмикується. Я піднімаю очі – поряд зі мною не мама, а якийсь чужий чоловік. Я наміряюсь злякатися, озираюся і бачу, що усміхнена мама йде позаду, уважно стежачи за мною. Я знову чіпляюсь за її руку і дивлюся, як каштани ворушать широкими зеленими листками-пальцями, махають мені своїми долонями, наче хочуть обійняти, але широкі будівлі притримують дерева, розсувають їх, щоб я побачила і їхню красу. В той момент я точно знала, що Київ тепер живе в моєму серці. Чи і є моїм серцем? Хотіла говорити лише про особисте, але чого кривити душею? Київ – одне з найдавніших міст, він існував сотні років і був серцем багатьох подій, був серцем багатьох людей, і його історія та «загальність» – теж частина моїх особистих спогадів.
А де ж серце самого Києва? Може, на Старокиївській горі? Київ узагалі стоїть на горах, скільки їх – годі й порахувати: Старокиївська гора, Щекавиця, Юрковиця, Замкова гора, Андріївська, Володимирська гірка, Печерські пагорби, Кирилівська гора, Батиєва, Звіринецька, Лиса гора… Старокиївська гора описана ще в літописах. Саме тут стояв той самий стародавній Київ – який і тоді був столицею, тільки ще не України, а Русі. Тут жили й правили Ярослав Мудрий, Володимир Великий та інші князі, які вирішували долі людей і земель, збирали бібліотеки, будували храми, відкривали навчальні заклади для хлопців і дівчат (так, так, я кажу про те, що було тисячу років тому!). Зараз ви зможете пройти шляхами князів, якщо, наприклад, прогулюєтесь Михайлівською та Софійською площами.
Зайдіть до Софійського собору, збудованого на замовлення Ярослава Мудрого, і подивіться на графіті, залишені давніми русичами – ви напевно зможете прочитати там слова, дуже схожі на українські. Підійміть очі й побачите мозаїчну фігуру Діви Марії, що в молитві підіймає руки. Легенда каже, що поки ціле це зображення Божої Матері – Оранти, доти й стоятиме Київ. Коли повітряна тривога застає мене в центрі, я завжди думаю: чи не прилетить чергова ракета в це серце Києва? Чи вистоїть тисячолітній храм у цій війні, як вистояв під час монгольської навали, радянської та фашистської окупації? Сподіваюсь, що так. Дуже хочу вірити, що російські бомби оминуть його, збережуть його історію, що Софійський собор не спіткає доля Десятинної церкви, зруйнованої військом Батия вісімсот років тому, чи доля Михайлівського Золотоверхого монастиря, підірваного більшовиками сто років тому. Добре, що його відновили, але погляньмо правді у вічі – цьому, новому, відбудованому храму менш ніж тридцять років. До речі, мені пощастило покласти кілька шматочків мозаїки десь під його куполами: я фотографувала щойнопофарбовані в ясно-блакитний колір стіни храму, коли мене зустрів якийсь чоловік і… запропонував сфотографувати собор ізсередини, побачити, як готуються його інтер’єри! Я навіть піднялася риштованням вгору й сфотографувала, як з’являються мозаїки. Доклала й свою руку: кілька золотавих шматочків додала до сяйва святого, а ще кілька і зараз десь лежить у мене вдома, треба буде знайти, і ще – переглянути ті старі фотографії.
А Десятинну церкву так і не звели знову. Але там, коло Історичного музею, видніється її фундамент. І навіть можна помацати руками те каміння, посидіти на ньому, відчуваючи, як багато часу пройшло, відколи його тут поклали – аж тисяча років! – і як мало часу пройшло, відколи воно тут лежить – усього тисяча років. Бо ось вона – історія: просто у тебе під долонями, така далека й така близька, рідна. А ще, подумавши трохи, розумієш що ти теж частинка цієї історії, що нитка часу тягнеться від Великого вибуху, як намисто, нанизуючи на себе шматки запеченої лави, краплі води, амеб, трилобітів, кистеперих риб, тиранозаврів, мамонтів, австралопітеків, неандертальців, людей кам’яної доби, трипільців, скіфів, половців, українців – кожного й кожну з нас. Всі ми – частинка історії. І ніхто не знає, чий рух, думка, дія чи бездіяльність змінять світ, хто перетвориться на порох, а чий скелет дивуватиме людей майбутнього і до чиєї праці доторкатимуться люди майбутнього, роздумуючи над тяглістю історії.
Звісно, каміння з фундаменту Десятинної церкви навряд чи давніше, ніж камінь у Кримських горах, на якому відпочивав якийсь неандерталець, але руки, праця, думки наших предків перетворили цей фундамент на щось особливе, на щось, що дозволяє нам – не лише киянам, а й усім українцям – бути не перекотиполем, а тим, що має коріння, проросле в рідну землю. Відчувати свою приналежність і… відповідальність.
Так, відповідальність. Тисячоліття (з невеликими перервами) в Києві вигадувалися й ухвалювалися закони – князями, гетьманами, президентами, депутатами. І стільки ж років за можновладцями пильно стежили українці. Так-так, зараз мова піде про Майдан як про спосіб народу висловити своє незадоволення діями чи бездіяльністю влади. Звісно, не лише кияни виходили на Майдани – Майдани одночасно відбувалися в Донецьку, Івано-Франківську, Луцьку, Львові, Харкові, Хмельницькому та Ужгороді. Але першими у 2013-му саме в Києві на Майдан Незалежності вийшли українці, які виступали проти політики Януковича, корупції та скасування євроінтеграції.
Майдан – це такі радісні й болісні спогади. Саме на Майдані, в натовпі з пів мільйона людей я відчула спокій, затишок, безпеку, єднання, силу Києва. Пів мільйона свідомих, спокійних, розважливих українців, поєднаних однією ідеєю, фактично без очільників чи якихось лідерів, силою спільної ідеї єдналися для того, щоб змінити життя всієї України, всіх українців. Там було так спокійно! Поміж барикад, діжок із вогнем, наметів із написами: «Львів, Горлівка, Вінниця, Донецьк…» Аж поки «беркут» (як ми потім вже дізнаємося – серед них були й спецпризначенці з росії) не розпочав штурми, бої і прицільний розстріл протестувальників. Там гамселили, стріляли, але люди, як хвилі, билися об ворожі заслони, зсуваючи й руйнуючи їх.
І знову спогади повертаються до Михайлівського Золотоверхого, де цілодобово були відчинені двері. Я заходила туди, і чула, що люди моляться тихо-тихо, щоб не розбудити тих, хто відсипається в спальниках на підлозі храму після нічного штурму. І саме з дзвіниці Михайлівського собору вперше з монгольської навали зазвучав набат, коли в ніч на 11 грудня 2013 «беркут» пішов на штурм барикад Майдану. Набат бив чотири години, скликаючи до оборони всіх, дзвін ясно було чути і на Майдані, щоб люди знали – вони не самі. І часом, коли на мене нападає якась туга чи зневіра, я вмикаю на ютубі «набат Михайлівського собору», і знаєте що? – відпускає. Послухайте якось, раджу.
Та я щось забігла наперед. Чи навпаки, повернулася назад? Стрибаю розповіддю туди-сюди. Певно, дотримуватимуся географічного порядку: Хрещатик, Старокиївська гора з Софіївським собором, рештками Десятинної церкви, Михайлівським Золотоверхим монастирем. Тепер посунемося трохи далі.
Замкова гора. Дехто з істориків вважає, що саме тут спершу оселився один із легендарних братів-засновників Києва – Кий, на честь якого й назване місто. А вже потім він перемістив свої хороми на Старокиївську гору. Замкова – найулюбленіша з моїх київських гір. І що цікаво: я тільки щойно дізналася, чому ж вона Замкова. Виявляється, там із чотирнадцятого по п’ятнадцяте століття була наймогутніша в ті часи фортеця на Подніпров’ї – Київський замок! Його вже й сліду не лишилося. А от могили й склепи старовинного цвинтаря, закладеного там пізніше, й досі є. Щоб дістатися до могил, треба пройти трохи Андріївським узвозом, потім піднятися крутими сходинками вгору, пройти – і ось вона – гора. Вкрита кущами й деревами, перерізана стежками, з безліччю таємних галявинок та з крутими урвищами, з країв яких так затишно споглядати, як над невисокими будинками Подолу сідає сонце, як зблискують схили дахів, як густо жовтіє широке небо, як потім його все більше охоплює синь, в урвищі загущуються клуби вечірнього туману, стежки й трава починають пахнути вологим ґрунтом, пилом, прив’ялою сонною зеленню. Здіймається ніч (так, тут вона саме здіймається), і настає пора спускатися вниз, під гору, де вже геть темно й трохи по-вечірньому прохолодно.
Дуже літні спогади. Для мене це – «тепле» місце: взимку тут зазвичай слизько, підступний сніг приховує, де ще стежка, а де вже починається крутосхил, і ти ризикуєш скотитися в урочище Гончарі-Кожум’яки (летіти туди високо й неприємно – мої знайомі якось спробували). Але все ж кілька разів взимку я туди підіймалася. Зазвичай, щоб поводити по ностальгійних місцинах друзів, які приїжджали до Києва. Одного разу на початку зими я зі знайомим, що раптово приїхав у Київ, піднялася на Замкову гору, але через слизоту ми не пішли далі, а лишилися майже коло сходів, біля великого хреста, дивлячись на Андріївський узвіз. І раптом хлопець вхопив мене за руку й став освідчуватися. Він швидко й палко розповідав, як сильно мене кохає, що весь його світ обертається довкола мене, а його життя зараз висить на волосинці. І заглядав у очі, перепитував, перепитував… Я була збентежена і не знала, що сказати, бо ніяких обіцянок не давала, та навіть натяків не було... І цієї миті, наче з мого збентеження, здійнялася казкова завірюха із прозорого лапатого снігу. Вітру майже не було, а великі сніжинки кружляли довкола нас, довкола великого хреста, прикрашеного стрічками, спускалися з гори, вниз, до урочища, до Андріївського узвозу. Я дивилася, як білість вкриває різноколірні будиночки узвозу, бруківку, Замок Річарда Левове Серце, а над усім цим наче злітає ввись в білій імлі Андріївська церква. Це було так прекрасно і так щемко… Я відчула, що з моїх очей котяться сльози, скрапують униз і не перетворюються на сніжинки. Бо я розуміла, що зараз кохаю тільки цю мить, тільки це місце, тільки мій Київ. Хлопець того ж вечора поїхав назад, злий і розчарований. А ця мить краси й неймовірної закоханості назавжди залишилася зі мною.
За хлопця ви не переймайтеся – він знайшов дівчину, яка йому найкраще пасує, коли я їх бачила востаннє, у них усе було добре. А решту вже давно знесла вода.
Яка вода? Певно, дніпровська. Я дуже люблю прісну воду. Її запах, звук течії чи дрібних хвиль, вилискування чорнобоких корчів, що стирчать із води, зграйки крихітних рибок на мілині, а ще верби, що шурхотять листям, накидаючи на воду темні тіні, приглушуючи відблиски сонця… Я люблю бути коло води, хоч плаваю насправді не дуже добре. Але маю традицію: у вересні, коли пашіє теплом друге бабине літо, в останній майже по-літньому теплий день я їду в парк Муромець, туди, де катаються на водних лижах, і дивлюся, як лижники ковзають по воді, здіймають хвилі, занурюються і випливають. Зазвичай я прихожу під вечір, коли вже сідає сонце, і йду, коли воно зовсім сховається. Для мене це символізує закінчення літа й початок холодів, зими, морозів, які насправді далеко не завжди й не скрізь можуть скувати Дніпро. Як тоді, перед самим Новим роком, коли відчувалося наближення широкомасштабного вторгнення і я переглядала мапи, шукаючи, де є мости через Дніпро, щоб із лівого берега, де ми зараз живемо, перебратися на правий і дійти в село до мами – я була впевнена, що в першу чергу росіяни розбомблять у Києві мости через Дніпро, і ми залишимо відрізаними на Лівобережжі.
Мостів поблизу я так і не знайшла. Але росіяни йшли в Київ на парад, мости їм самим були потрібні. Та ще я добре пам’ятаю жовтий автобус, припаркований на мосту, і солдатів поряд. Я постійно їздила повз нього тролейбусом чи маршруткою. А потім уже нам сказали, що той автобус був повний вибухівки… і як Залужного вмовляли підірвати мости, щоб не пустити окупантів із лівого берега на правий, урятувавши історичну частину Києва. І я дякую йому, що він не відмовився від нас і ми змогли під вибухами російських ракет переїхати мости й вибратися з Києва. Покидаючи домівку, я прощалась із нею, прощалась із Києвом. Я була майже впевнена, що не зможу повернутися додому. І коли через кілька місяців я приїхала в Київ, то просто прилипла до вікна маршрутки, вдивляючись в рідні будівлі, вулиці, мости, парки, і в той момент моє серце покинула тривога, яку запалили вибухи. Я знала, що війна ще не скоро скінчиться, що в Києві набагато небезпечніше, ніж у селі, я бачила вибиті вікна й пошкоджені будинки, бачила дороги, перекреслені протитанковими їжаками й блокпостами, та моє серце покинула тривога, воно знову наповнилося любов’ю і рідністю, затишком, теплом, удячністю, – я повернулася додому, до серця своєї країни, до міста-серця.
