Посестри. Часопис №174 / Красногруда

Навіщо проростає любов

у цей край,

де все вже рівновага,

де все вже спокій?

 

Кузина й кузен,

пес і вовчиця,

камінь і хрест,

озеро полюбило само себе,

тож підходити трохи страшно.

 

Причал

вітає з тіста криги,

куди вмерз був

білоруським звуком [г],

з пагорбів збігають птахи,

двері повискують,

відчиняючись,

б’ють над світом у глиняний дзвін.

 

Ти проколюєш

гарпуном

найкрупнішу крижину

й намагаєшся її втримати,

кричиш:

«Ну чому? Все ж добре було!».

 

Але там,

ближче до центру,

озером уже шириться музика шторму

і сині хвилі танцюють

у променях

навіжених поглядів

торішнього листя

із прибережних схилів.