Посестри. Часопис №173 / Звукові доріжки

1.

В країнах, де дублюють іноземне 

кіно, зірка екрану і її місцевий голос,

завжди той самий, творять симбіоз

на час життя чи зірки, а чи голосу.

А що стається після смерті зірки?

Чи голос без обличчя повернеться

з екрана вже на землю? Безробітний,

не при собі сам в первісному тілі,

де мовиться у згоді з рухом губ?

А як помре той голос? Чи знаходять

новий, настільки схожий, що не чутно

різниці? Тільки з-поза звукової

доріжки чутно іноземну мову,

яку не можна стишити.

 

2.

Записане у-гу... у-гугугу... сірої сови

приваблює сову з плоті та крові.

Виманює з лісу її, крилату пляму тіні;

по-котячому нечутна на ще світлому небі,

вона збентежено ширяє туди й сюди.

Ошукана, вона шукає того, кого не існує,

аби ми на мить мали як на долоні

її пташине існую.

 

3.

Беззвучність

перекладено на звучання.

Детектори вловили вібрацію

гравітаційних хвиль як щебетання.

Чорні діри, падаючи одна на одну,

так зацвірінькали, зливаючись в єдину;

заспівали мов птахи. Ні, не тоді,

коли не було птахів, вух, а також «коли»,

а через віки віків, сотні мегапарсеків звідти.

Там – зіткнення. Вибух без свідків.

Новий спільний горизонт ні для чиїх очей.

Цвях, забитий в міліард світлових років.

Беззвучно. Перекладений на цвірінькання

сигнал праподії дійшов саме нині

в щойно відкриті для нього обійми.

І відкриває їх ширше. Для?