Посестри. Часопис №17 / Про «Народні оповідання» Іцхока-Лейби Переца в перекладі Миколи Зерова і Олександра Гера

                                                                Сонце й місяць – Всесвіту служать вічно.

                                                                Зміни дня і ночі кружляють безкінечно.

                                                                І знамення в тому зрозуміть могли ми,

                                                                Що народ ми вічний, ми є незнищенні.

                                                                                                                 Ієгуда Галеві                

До 170-річчя І.-Л. Переца (1852 – 1915)  та 140-річчя  В. Н. Вайсблата (1882 – 1945)

Вперше ця книжка побачила світ 1920 року. Другого видання довелось чекати довго – понад 70 літ – до 1994-го, бо надто відверто в ньому змішалась єврейська і українська кров. «Народні оповідання» Іцхока Переца пролежали в спецсховищах із цієї причини багато десятиліть. Зрештою, зараз, коли твори єврейського письменника, сповнені протесту проти соціального гноблення, вдруге, так би мовити, народжуються, хотілось би зупинитися на біографіях людей, причетних до цього видання.

Іцхок-Лейб Перец – класик нової єврейської літератури. Народився 1852 року у невеличкому польському містечку Замості Люблінської губернії, яка тоді належала Росії. Відомо, що російський уряд притискав євреїв, які проживали на території імперії у XIX ст. Існували так звані кордони осідлості, за межі яких євреї не мали права виїджати, їх насильницьки асимілювали і навертали до християнства.

Безрадісне життя не могло, все ж таки, зупинити інтерес деякої частини єврейського населення Росії до  культури, особливо після того, як ідеї Хаскали (Просвіти), що народилися в Німеччині, проникли і до Східної Європи. Ідеї Хаскали помітно вплинули на формування свідомості автора «Народних оповідань».

І.-Л. Перец, син торгівця, вже з трьох років вивчає Тору, пізніше – Талмуд, середньовічну філософію, знайомиться з літературою Хаскали. Ще пізніше, дорослим, знаючи німецьку, французьку та польську мови, маючи доступ до багатющої приватної бібліотеки, Перец жадібно зачитується західноєвропейською, російською та польською класикою.

З 14 років він починає писати івритом та польською. Можна з певністю сказати, що найбільший вплив на Переца, який починав як поет, мав Гайнріх Гайне, про що свідчить його ранній вірш «Мені кажуть» (1876).

У 1876 році І.-Л. Перец їде до Варшави. І вже наступного року виходить збірник його поезій «Оповідання у віршах». Цю збірку сам автор вважав недосконалою. Після літературної поразки Перец повертається до Замостя, одружується, стає співвласником млина, але незабаром складає іспити і в 1878 році відкриває юридичну контору. Багато пише, та майже все знищує.

У першій половині 1880-х років, коли в Росії почались єврейські погроми (спочатку в Єлисаветграді, а відтак у Києві та Одесі), Перец, тяжко переживаючи трагедію свого народу, перекладає на ідиш (розмовна мова євреїв, що прийшла з Німеччини), сатирично-гротескні пісні середньовічних вуличних співців, організовує вечірні курси для робітників, за що його прозвали соціалістом.

У 1888 році письменник надсилає листа Шолом-Алейхему. Приводом для нього стало періодичне видання Шолом-Алейхемом збірника «Єврейська народна бібліотека». Тут необхідно підкреслити, що Перец до того ніколи не був знайомий ні з самим Шолом-Алейхемом, ні з його творами, а повісті М. Мойхер-Сфарима читав лише в польському перекладі. Тому можна вважати, що лише в 1888 році закінчилась самоізоляція Переца, і він по праву починає займати своє місце в світовій єврейській літературі.

У цьому ж таки  році в першому номері «Єврейської народної бібліотеки» з’явилась поема І.-Л. Переца «Мониш», написана мовою ідиш. У ній розповідається про роман юного талмудиста і дияволиці та про його походеньки в пеклі.

Переїхавши назавжди до Варшави, Перец активно долучається до літературного процесу. Він систематично публікує свої твори у  періодичних виданнях, ним заснованих, – «Єврейській бібліотеці», «Літературі та житті», «Святковому листкові». Останній мав сильний вплив на значну частину єврейського товариства. У своїх виданнях Перец виступає не лише як белетрист, а й як публіцист і популяризатор наукових знань.

1891 року виходить у світ збірка оповідань «Знайомі картинки» – про життя євреїв у межах осідлості. Якщо у Шолом-Алейхема та Майхер-Сфарима жителі містечок нерідко діють разом, що надає всій оповіді якоїсь усміхнено-печальної інтимності, то Перец повністю уникає подібної тональності, його оповіданням притаманні людське горе та страждання.

І.-Л. Переца сміливо можна назвати знавцем людських характерів, він тонко розкривав людську душу. Майстер дедалі частіше пише про огиду до буднів, які знецінюють і знебарвлюють особистість.

На початку 1900-х років Перец (разом із Шолом-Алейхемом та Мойхер-Сфаримом) стають найвідомішими письменниками, що пишуть на ідиш. У цей період Перец створює дві серії майстерно написаних новел: «Хасидські оповідання» (1900) та «Народні оповідання» (1904 –1909), в яких блискуче (хоч сам він і не був прихильником хасидизму) використав хасидські перекази та легенди.

У «Народних оповіданнях» особливо яскраво проявляється потяг І.-Л. Переца до символізму та містицизму. В них затавровано антисемітизм як страшний пережиток минулого, ці оповідання викликають гордість за народ, який колись був вигнаний зі своєї землі, але не розчинився між інших народів, а продовжує боротися й жити окремо, сподіваючись у майбутньому об’єднатися на землі своїх прабатьків. Оповідання допомагають зрозуміти філософію та єство єврейства, його доброту, гостинність, гумор, гордість, жертовність.

Теба підкреслити, що ці твори – не просто оповідання, а поезія в прозі. Перекази дуже поетичні, образи змальовані настільки фантастично, що, читаючи їх, забуваєш про стиль, відчуваєш себе серед героїв письменника.

Пізніше І.-Л. Перец писав вірші та драми, в яких також поєднував символізм із єврейськими традиціями. У 1913 –1914 роках почав писати «Мої спогади» (незакінчені), по суті, це основне джерело даних про автора до 1870 р. Ще за життя Перец стає класиком єврейської літератури. Показовим щодо цього є видання творів письменника івритом (10 томів), що побачило світ у 1899 –1901 роках, а також мовою ідиш (7 томів) – 1901 рік.

Із початком Першої світової війни письменник провадить значну громадську роботу: організовує для біженців школи, дитячі будинки. 

Помер письменник у Варшаві 1915 року. Його похорон, що супроводжувався антисемітськими витівками чорносотенців, перетворився на велику політичну демонстрацію проти царизму, національного й соціального гніту.

Творчість І.-Л. Переца в світовій літературі відома. Тому й не дивно, що  саме його «Народні оповідання», в яких особливо яскраво виписано свідомість єврейського народу, ще на початку відродження української національної культури вирішили зробити доступними широкому загалу читачів видатний український поет, перекладач та літературознавець Микола Зеров і відомий історик мистецтва, літератор, перекладач та видавець Володимир Вайсблат (псевдонім Олександр Гер).

Якщо Зерова «Народні оповідання», певно, цікавили перш за все як літератора, то звернення Вайсблата (О. Гера) до творчості Переца закономірне: ще в 1908 році молодий випускник Гейдельбергського університету, який на той час жив у Києві, але працював у петербурзькій єврейській газеті «Дер Фрайнд», видав у київському видавництві І. Самоненка «Єврейський Альманах», куди ввійшли твори багатьох єврейських письменників, з якими був особисто знайомий Вайсблат:  М. Мойхер-Сфарима, Ш. Аша, Д. Пинського, Х.-Н. Бялика, Д. Фрішмана, Шолом-Алейхема, а також три оповідання І.-Л. Переца з «Народних оповідань» (у російському перекладі Вайсблата: «А может быть еще выше», «Мать», «В подвальном помещении»).

Про роботу над перекладом  «Народних оповідань» (1920) пише в своїх спогадах«Життя, огранене в сонет» дружина  Миколи Зерова Софія Федорівна «…Частим гостем у нас був Володимир Наумович Вайсблат (псевдонім його був – Олександр Гер ). Проста у спілкуванні, мила людина, з якою цікаво було поговорити. Разом із Зеровим вони перекладали оповідання Переца. Микола Костянтинович єврейської мови не знав, і вони працювали так: Володимир Наумович перекладав з єврейської на російську, а Микола Костянтинович – тут же з російської на українську…»

 Микола Зеров із натхненням узявся за роботу. Книжка вийшла накладом 10 000 примірників у найстисліші строки. Критика відразу ж гаряче відгукнулася на видання.

«Сім народних оповідань-легенд. Кожне з них наче діамант у намисті. При надзвичайній стислості – великий зміст, краса, художність. Автор учить, що найвищим в людині є борг, турбота про ближнього і не рабство, а вічний потяг до волі, до кращого, нового життя. Переклад повною мірою вдався» (Київ, «Красная Армия», № 267 від 30 грудня 1921 р.).

«Євреї складають значну частину населення України. Скрізь і всюди доводиться нам вступати з ними в стосунки, але ми якось не цікавилися познайомитися  з ними ближче. Нарід, що один з найперших з’явився на фоні всесвітньої історії, мав багату культуру, пережив стільки трагічних моментів протягом тисячоліть свого існування, повинен багато ще виховати в скарбниці свого фольклору. Але як мало зроблено, щоб познайомитися з цією скарбницею… Отже треба щиро вітати працю перекладачів «Народних оповідань». У цій книжечці подано кілька коротких оповідань. Запозичено їх здебільшого зі скарбниці єврейського фольклору. І на всіх них лежить глибокий сум одвічного страдника – народу. І цікаво й боляче перегортати сторінки його легенд, часто й дуже часто писаних кров’ю на скрижалях історії» (Полтава, «Голос Труда», № 208 від 10 грудня 1922 р.).

Знайомство В. Вайсблата із М. Зеровим відбулося дещо раніше, ніж їх поєднав переклад оповідань Переца. У 1920 році вони разом видали «Антологію римської поезії», де Зеров перекладав із латини, а О. Гер був художнім редактором, у цьому ж році виходить збірник «Нова українська поезія». Зеров виступає в ній як  упорядник, а Гер – знову як художній редактор.

Пізніше вони теж зустрічались, навіть деякий час співробітничали в Українському науковому інституті книгознавства, який видавав журнал «Бібліологічні вісті». Потім почались переслідування, репресії і тотальне знищення української науки й культури.

Можна з певністю назвати видання «Народних оповідань», у яких поєднались культури – єврейська, українська і європейська, – літературним пам‘ятником десятиліття (1920 – 30-х). Так уже трапилось, що книжка ця була довгий час «під замком» як із причини «націоналізму», так і через приналежність до «космополітизму». В 1930-ті роки за такі речі карали повним знищенням, але «Народні оповідання», попри те, збереглися, вижили, щоб довести майбутнім поколінням – гарантом миру є взаєморозуміння і взаємна повага між народами, доля яких тісно переплелась на цій землі.