Посестри. Часопис №169 / Тополині алеї

Тополі пориваються за небокрай –

щоб листяними і смолистими сонцями,

самою серцевиною свого життя

запасти у достигле вечорово сонце:

світінням тополиним довершити денне світло,

купатися у ньому і летіти ввись!

 

Притлумлюю свою присутність,

аби деревам дати волю –

явити їхню велич.

 

Ціле дитинство ми жили біч-о-біч

і так зріднилися долонями й листками,

що мріяли однаково – небесно,

однаково журились – падолисто.

 

Топольки вибігали нам назустріч,

коли ми поверталися зі школи,

у вікна нетерпляче заглядали,

чи скоро ми докінчимо уроки

і вийдемо побавитися з ними.

 

Ми струшували з тополиних снів зелених

(що сподівалися аж до клечаної неділі

на виростання літніх крил із листя)

хрущів розжеврілих жаринки вуркотливі

під радісне притакування жвавої качви;

і ворушилися чи сутінки, чи грудочки землі

під нашими і тополиними ногами.

 

 

Як це давно розмилося й змаліло:

все даленіють співучі куполи алей

в накрапинках живого золота повечорілих горобців –

кадять прощальним клейкуватим хором...

 

Стою внизу, на денці спомину,

такий малий, аж споночілий,

і тільки пам’яті м’яке тепло іще біліє,

немов пошита мамою дитиняча сорочка.

 

Останній промінь зблиснув на верхівці –

сороку висвітлив ущерть:

здається, то душа тополі сіла на вершечок

і дивиться на всюдисутнє проминання –

течуть кудись, течуть шумкі алеї тополині

наді мною.