Посестри. Часопис №169 / Пора відльоту

Жоржини випускають у прозоре

пелюсткові човники втечі.

 

Вернувся сірий птах до горобини,

укляк безлистим холодом у кроні

і скльовує жовтогарячі ягоди, –

 

тепер одна подоба

у птаха й дерева,

хоча й двоїться ще

ледь-ледь помітно.

 

Горох смертельно зранений

косою свого стручка –

розчахнутим плачем

упав на землю.

 

А коні – то тільки згустки вітру –

гіркнуть по глибоких вересовищах,

у землю повгрузали назавжди

та і собі цвітуть бузково.

 

Зеленоока папороть – мандрівний кучер сонця –

вже стала на порозі:

пора, пора в дорогу.

 

Летять разом з птахами

багрянокрилі зграї лісів,

і люди сновійно покидають села

і линуть, линуть понад обрієм,

аж синьо.