Посестри. Часопис №169 / Півники

По небу, небом – весняна хмара.

               Ще ледь помітна –

               нижче, ой низько! –

по полю, полем – тінь, як отара,

                котиться тихо.

 

Зовсім недавно не сніг – сніжище! –

а нині сірий, аж посірілий,

               вовком сповзає

               на дно яруги, –

та, зачаївшись колючим серцем,

талим джерельцем точиться, мліє...

 

Раптом скошлатіє холодом рвійно,

схопиться вітром – тільки засвище! –

              вслід за отарою

              хмарок-ягничок.

 

Півники з лугу, півники з лісу

стали навшпиньки, витягли шиї –

             дивляться лячно,

             що тепер буде?

 

Тільки-но зблисне Перун стрілою,

кінь громовий заірже ще й затужить:

             голову клонить,

             грива спадає

на шлях, на поле, на яр, на узлісся

             дощу завіса.

 

 

             Півники в лісі

співом зайшлися – синім-пресинім,

             півники в лузі

 

в сонячнім крузі вогнем спалахнули:

в небі ні хмари – мокрі отари

            всі кучеряві.

            Сонцерусяві.