Посестри. Часопис №169 / Мій останній сонет

Б у д ь  г а р а з д! – так прощавсь із дружиною Байрон понурий,

Як коханці прощають своїх коханок, хоча пристрасть непогамовна,

Та хвилина мого розстання буде зовсім безмовна,

Хоч багато розкажуть очі, що палають в зажурі.

 

Тож тепер, доки досі Небо ще ласкавіше, бо велике,

Доки погляду Твого сяйво ще безмежно мені сіяє,

А майбутнього мла-заслона чорних хмар не здіймає,

Я прощаюсь з Тобою, мила, я прощаюсь навіки.

 

На віки?.. – може, з жалем Твої уста

повторять,

Може, навіть Твою зіницю у  розлуки годину

Затуманить сльоза, коли спогади принаплинуть.

 

Але жаль цей – слід на хвилі човна, промине і відлине,

Сльози висохнуть враз, коли доля радість Тобі

начарує, як вітер з моря,

І в твоїй швидкоплинній памяті навіть згадка про мене згине.