Посестри. Часопис №167 / «Уяви собі місто...»

Уяви собі місто –

що кордони його омиває розбурхане море

що із хвилі, із моря виходить пробуджене сонце

що освітлює міста будинки такі кольорові

що відблиски вікон мов скалки поколюють в оці

що має красу в собі також сіро-зелену

на контрасті із небом здається ядучим-ядучим

ніби після дощу навесні почуваєтьчя легко

наче скинув тягар і розправив нарешті плечі

наче вийшов з кімнати, знадав про навколишній простір

наче наново вчишся любити і дихати просто

і п’янить це повітря, приємно пахне озоном

ти виходиш у місто

ти почуваєшся вдома

 

Уяви собі, люди однаково схожі з тобою

трохи різні по формі, споріднені головою

однакові серцем, усі зсередини червоні

кожен прагне своєї вічної мегалюбові

 

І ростуть в цій землі ніжні паростки нашої долі

по-різному в’яжуть, сплітаються між собою

і міцніє пагін у стовбур

і рубають стовбур на палю

і живеш собі, знаючи, що і тебе зламають

 

Просто знаєш собі про кінечність власного часу

головне – палати, щоб не шкода, коли загаснеш

головне – передати далі вогонь і запал,

щоб настало «завтра»

для всіх нас настало «завтра»