Посестри. Часопис №166 / В уривчастих фразах
Поміж слів проростають нові значення, а поміж людей – учинки. Сягаючи до пам'яті, віднаходимо затерті значення, неочікувані візії, проймаємося передчуттям прийдешнього, передбачаємо наступний день. Потреба пам'ятати конечна та незамінна, але пам'ять не втягає нас, наче трясовина, а навпаки – штовхає в завтра.
У вірші Мажанни Богуміли Кєляр звернення до історичної пам'яті має вирішальне значення. Знищена місцева культура, роздерті історією родини та спорожнілі домівки раптом оживають у її вірші:
В її уривчастих фразах, сповнених прогалин,
золотиться пшениця (сховок для куріпок), наповнюються горища,
підвали, вулики. Чути гомін залишених померлих;
зависнувши на пряслі сполучника, вона за мить замовкає. Сніг крізь шпарини потрапляє до кімнати.
Сніг притискає листя до землі.
Ми продовжуємо розмову про спадок, який залишив нам Назар Гончар. У третій частині статті «Поназар'я" Назара Федорака читаємо:
Отаке собі вимудрувавши, побувавши-таки на вершині й таки Назарової гори, накупивши у Відні дешевого і смачного меду, ми, цілком задоволені й подорожжю, і собою, і своїм патроном, повернулися до Львова. Хоча ні! Повернувся я сам, а Назар і Юлько залишилися ще на день чи два на рідній для Гончара Тернопільщині...
У продовження розмови про пошук себе через мовлення процитуємо вірш Маріанни Кіяновської, який сильним жестом запроваджує нас у суперечливий і складний внутрішній світ людини мистецтва:
Я вільна тільки в час метаморфози,
Коли закони інші, ніж завжди,
Коли зненацька випрозрілі сльози
Стають тонкими лезами слюди –
І надтинають те, чого немає,
Немов із талих вод зрізають слід.
Великою правдою про спробу віднайти свою ідентичність, про власну родинну пам'ять і спільну історію єврейського та польського народів просякнутий текст Юліана Тувіма «Ми, євреї польські»:
Ми, що над ріками заморських країн сидимо і плачемо, як колись над ріками Вавилонськими. По всьому світу Рахіль ридає за дітьми своїми, та їх немає! Над Гудзоном, над Темзою, над Євфратом, Нілом, Гангом і Йорданом блукаємо ми розпорошені, вигукуючи: «Вісло! Вісло! Вісло! Мамо рідна! Сіра Вісло, не від вранішнього сонця рожева, а від крові!».
Ми, що навіть могил дітей своїх і матерів не знайдемо – так вони в кілька шарів укладені, так широко по всій вітчизні розпростерлося це суцільне поховання! І не буде означеного місця, де б ти міг квіти покласти, але, наче сіяч зерно, будеш розкидати їх широким розмахом рук. Можливо, втрапиш випадково.
Продовжуємо публікацію поеми Антонія Мальчевського «Марія» до 200-річчя першодруку твору. Переклав поему українською Станіслав Шевченко:
Грає усміх на вустах, але в думок глибини
Заповзає, мов хробак, якась печаль провини.
Завжди, де потішитись бажаючі зберуться,
Там Погорда і Лестощі нещиро сміються.
Може, так і в давнім замку – бо в різьблені двері
Ніч тихцем свої укази вводить чорнопері.
