Посестри. Часопис №164 / Дивлюся в дзеркало

Заглядаю в завтра, майже за Стусовою настановою, і бачу тьму власного обличчя. Десь так приблизно вартувало би описати стосунок людини до художньої правди, мистецьких вольностей чи поетичної відвертості.

У віршах Юстини Томської цей складний стосунок до правди зустрічається з мінливістю людської істоти, її недоусвідомленням чи історичною розгубленістю:

Дивлюся в дзеркало.
На останній в нашому роді
нижній перший різець,
який витикається з ряду.
Лінія брів рветься по шву
тут же за моїм вухом.
Я ще маю лінію носа.
Але я маю її від мами.
Хоча в цій ситуації
це нічого не означає.
Лінія вбивчо
перескакує з кінчика носа
в незворушне ядро
землі.

На противагу такому поетичному баченню Кшиштоф Сівчик пропонує недосконалість середовища, тоді як персонаж із усіх сил прагне грати лише праведні ролі:

До решти бракує
Доступу що тішить
Дитину що чекає
Під тьмяною зорею

Своєї юності
Вже не вміє пам’ятати
Як було давно
Деревина тепер глуха

Альбіна Позднякова творить засобом простоти й виразного слова картину неоднозначної окресленості, в якій, попри сумнів, усе ж виникають споріднені душі:

Я ж бо знаю, ми ще з Тобою побачимося колись.
Хтось постукає в двері й мені відповість «Свої!»

У випуску ми згадуємо видатного українського поета, одного з найяскравіших творців української літературної передовиці прикінці ХХ століття – Назара Гончара. У першій частині статті «Поназар'я» Назар Федорак говорить про важливі віхи життя поета, після смерті якого:

Досі хапаємо ротом порожнечу львівських вулиць, зсудомлено вчимося дихати без нього, без повітря...

Цьогоріч виповнюється 200 років від першого видання однієї з визначальних поем польського романтизму – «Марії» Антонія Мальчевського. З великою радістю публікуємо першу частину поеми, яку цитував сам Юліуш Словацький:

Гей, куди, козаче, женеш коня баского?
Чи побачив зайця прудкого, степового?
Чи думки розбурхавши, у жаданні волі
За вітром українським линеш на роздоллі?
Може, за коханою заскучав, козаче,
І до неї з піснею мчиш ти нетерпляче?
Натягнувши шапку, відпустив повіддя –
Так спішиш, аж курява туманить повітря.