Посестри. Часопис №163 / Коли я прокинувся

Коли я прокинувся, Польщі вже не було.

У сквері біля Театру, як за Паскевича,

 

Волохаті коники козацьких швадронів

Скубли суху траву, кричали сотники

 

І чути було спів незнайомою мовою,

І скреготіння гармоніки, а слова пісні

 

Казали, що сталося те, що мало статися

І дим від ранкових вогнищ, біля яких вони грілися,

 

Стелився низько над могилами, викопаними

Біля Візитанок, біля Брістоля, скрізь.

 

І як роками раніше, Львівською, Нововейською

Виходили ми з міста довгими колонами,

 

Штовхаючи дитячі візочки, тягнучи валізи,

Як на фотографіях часів Повстання, ті, що вижили,

 

І вздовж Політехніки, де біля барикад

Чекали нас усміхнені німці

 

Розділяючи нас на тих, що підуть у концтабір,

І на тих, кого розстріляють.

 

Скрегочучи, оберталася башта з дулом.

І я подумав, що не варто більше жити,

 

Бо Польщі вже не було, тож нехай мене вб’ють.

А коли я знову прокинувся, мій син ішов до школи,

 

Гуло ранкове місто, отже, іще не час.