Посестри. Часопис №161 / Border-to-Border: пограничні імпресії

Буденність у Кенії-І

Із невеличких поїздок за місто я люблю повертатися до Найробі в другій половині дня, коли сонце, що відтінком нагадує сицилійське, золотить густу зелень – мені тоді згадується «Часосховище» Ґеорґія Господинова, там, де він каже, що минуле ховається в післяобідньому часі (світло в цей час лягає особливим чином) і в запахах.

Зелень тут усіх можливих відтінків, і весь час квітне щось нове. Захід сонця завжди о тій самій порі: 18.30 – ми живемо практично на екваторі. Там, де він проходить, установлені невеличкі жовті знаки, а на моїй дорозі до Найробі біля нього завжди стоїть один і той самий старий у теплій жіночій куртці і продає маленькі земні кульки, на які він тонким грифелем наніс континенти та країни. Відразу за ним видно Велику рифтову долину: коли я побачила її вперше, мені здалося, що вона дуже звичайна – просто поля та будиночки, як в українських Карпатах, але вже за наступних візитів Велика Щілина зацікавила мене більше, так, ніби крім першої людини з неї міг вийти хтось іще.

У Найробі ми живемо в Еденвіллі, районі ніби з фільму жахів: кожен будинок ідентичний, стоять вони нескінченними рядами. Якось незнайомий хлопчик у піжамі забіг у наш, а потім, проігнорувавши нас, вибіг назад.

Кожен будинок має невеликий садок – у нашому росте тільки кущ гуаяви. За рік, що я тут живу, вона вже тричі зацвітала і я тричі збирала врожай її соковитих плодів. Якось восени я поверталася до Кенії через Амстердам, а там спонтанно купила цибулини тюльпанів. Я посадила їх поруч із гуаявою, і тоді дізналася, що насправді голландські тюльпани вирощують у Кенії – тобто мої цибулини спочатку виросли тут, потім полетіли до Голландії, після чого зі мною прилетіли назад. 

В однакових будинках Еденвіллю живуть кенійці середнього класу, які свої вихідні і відпустки проводять на родинних фермах, куди кожен планує повернутися на старість. У них багато дітей, які в гамірливих зграях бавляться тут між будинками, говорячи між собою англійською – це ознака престижу. Імена в них теж англійські, а не африканські, хоч я і знаю одну малу Абіссинію … 

Еденвілль побудований серед кавових полів. Цикл кавового врожаю бесперервний, як і в гуаяви: спочатку кущі покриваються білими квітами, потім з'являються зелені ягоди, які червоніють, і, поки вони не стануть коричневими, їх треба зібрати. Згодом нове цвітіння. Якщо це рай, то в ньому має бути і вічність.

Найробі лежить на височині 1800 метрів, тому температура повітря тут 20–25 градусів. Сезонів практично немає, крім двох сезонів дощів, великого та малого. Малий у листопаді та на початку грудня, великий у квітні-травні. Дощить переважно вночі. Отже, тут вічне літо, не враховуючи двох «холодних» місяців – липня і серпня. З одного боку, те, що вони називають холодом, нас смішить, із іншого, в серпні ночами температура падала навіть до +12, тож зранку дехто натягував вовняні шапки і осінні пальта. Але навіть тоді опівдні виходило сонце, і все було, як завжди.  

У грудні, січні і лютому, коли в дітей літні канікули, стає спекотніше, дощу зовсім немає. Трава вигоряє, земля засушується, тоді ж нанівець засохли і всі мої «голландські» тюльпани. 

Еденвілль відмежований парканом та охороняється декількома десятками охоронців – так у Кенії майже всюди. Ніхто, окрім поденних працівників, за його межі пішки не виходить, тому коли я вириваюся із зачарованого кола однакових будинків і починаю йти у бік міста, біля мене зупиняються машини – пропонують підвезти, а точніше, негайно сховати у свої танки від того, що вважають небезпечним чи просто брудним. Проте я, хоч би там що, не відмовляюсь від піших прогулянок. 

Там, де район Едему закінчується, сидить чоловік, що працює живим світлофором із червоно-зеленою паличкою в руках, який завжди голосно мене вітає. Він полюбляє  гризти цукрову тростину: це моя їжа, а що люди їдять в Україні? У вас там є рис?

Обабіч кавових полів я довго йду до великої та шумної міської артерії – Кіамбу роад, названої від містечка Кіамбу, до якого вона веде. З нього походить Нгугі Ва Тхіонго, багаторічний кенійський претендент на Нобелівку з літератури, чию Decolonising the Mind я з зацікавленістю прочитала перед приїздом сюди (Нгугі, власне, помер цьогоріч 28 травня). Нгугі писав англійською, потім за першого кенійського незалежного уряду його посадили в тюрму за непокору і там він почав писати рідною мовою його племені – кікуйю – та закликати інших кенійців облишити мову колонізатора. Потім письменник жив у Америці, а земляки сперечалися з його тезами.

Якщо біля людини-світлофора повернути у бік Кіамбу, через якийсь час можна потрапити на чайну плантацію Кіамбетта, якою вже понад сто років володіє та ж сама англійська родина. На відміну від пласких кавових, чайні поля розташовані на невисоких пагорбах, за кольором схожих на смарагди – коли я побачила їх уперше, то майже кричала від інтенсивності кольорового переживання.

Біля входу до старого будинка стоять колони, з яких сипеться тиньк, усередині – цілий гарнітур колоніальних меблів, камін із чорно-білими фотографіями та старе піаніно з клавішами зі слонової кістки, маленьке, чудово налаштоване, воно понад сто років тому приплило сюди з Лондона на кораблі. Є й стара бабуся-господиня, яка полюбляє розповідати про те, що її батькові, колишньому колоніальному поліцейському, дуже не сподобалося би те, що коїться в Найробі зараз.

Мабуть, щось неприємне тут коїться, але зі мною, яка прожила тут уже майже рік, нічого неприємного не сталося, хоч я і ходжу пішки. За статистикою, хороші демографічні показники в світі утримуються лише в Субсахарській Африці – на практиці це означає, що зустрічаю я переважно людей, молодших за тридцятник. Кенійці дуже доброзичливі, вони питають незнайомців: how are you? how was your day? – після чого справді очікують відповіді. В магазині чи на автозаправці тебе не обов'язково швидко обслужать, але точно присвятять час твоєму емоційному стану. Буває, чоловік підходить на вулиці і без довгих прелюдій пропонує почати зустрічатися, при чому пропозиції позбавлені найменшої нотки вульгарності, отже, посміятися у відповідь легко. Якось, коли падав дощ, хлопець запитав, як мене звуть, і приніс мені парасолю. Виняткова доброзичливість і відкритість притаманна не лише чоловікам: не раз і не два до мене наближалися жінки різного віку, щоби сказати: ти дуже гарно виглядаєш. 

За цей рік я тричі літала в Європу, і перше враження завжди те саме: в людей там занадто міцно затиснуті щелепи. Кенійські щелепи розлаблені, вони частіше усміхаються просто так.  

Коли я втомлююсь іти вздовж Кіамбу роад – тротуарів у Найробі майже немає – я викликаю собі бода-бода, або мотоциклетне таксі. Назва походить від border-to-border і виникла десь на кордоні Кенії та Уганди серед тих, хто на мотоциклах перевозив людей і товари з однієї країни до іншої.

Бода-бода не для тих, у кого слабкі нерви – рух у Найробі хаотичний, водії часто недовчені, кожен використовує будь-яку нагоду випередити, тож мотоцикл може легко потрапити в халепу. Я-от зразу купила собі міцний шолом із написом «ніндзя», і без нього нікуди. Кенійці ж безтурботно їздять без шоломів, часто цілими родинами на одному бода. 

Якщо говорити про транспорт у Найробі, то не можна не згадати про матату, тобто кольорові автобуси, переповнені, що мчать проти всіх правил, із кондукторами, які голосно б'ють рукою по блясі, з напіввідчиненими дверима, з яких назовні стирчить рука і нога молодого кондуктора. Назва походить від «mang’otore matatu» – мовою кікуйю «30 центів», стільки колись коштував проїзд.

Матату яскраво розмальовані – з одних на тебе дивиться молодий Господь Ісус, який говорить цитатами зі Святого Письма, з інших декольте білих красунь або філігранні сніжинки – для багатьох африканців побачити хоч раз у житті сніг – це мрія. Матату не мають офіційного розкладу, та й про маршрут кожного разу треба запитати особисто, вони не є й публічним транспортом, в кожного є приватний власник. У багатьох матату всередині звучить голосна музика, а ще в деяких люди танцюють. Загалом, танцюють тут при різних нагодах, наприклад, загальним танцем завершують студентське свято або літературний фестиваль.

Саме на останньому я вперше почула критику Нгуги Ва Тхіонго – молоді кенійські пиьменники воліють писати англійською, це видається їм практичнішим. У Кенії сорок шість племен, у кожного своя мова: що би було, якби кожен писав своєю? Між собою кенійці різного походження спілкуються мовою суахілі, а з білими – англійською. Отже, виходить, що кожен знає щойнайменше три мови, різниться лише рівень володіння. 

І на завершення ще про післяполуденне світло. Одного дня, під час мандрівок за місто, я опинилася ще вище, ніж височина, на якій лежить Найробі, а саме на висоті 2500 метрів, у лісі – і їздила там верхи. Кінь був чорний, сильний і швидкий, він упевнено продирався крізь ліс, на нас сідали оводи, і не так просто було їх відігнати. Ліс виглядав майже як європейський – багато хвойних дерев, запах смоли. Вічне літо, як завжди, було в самому розпалі. Гущавина ставала все ряснішою, поки не стала такою ж чорною, як мій кінь. Мені здавалося, що я потрапила всередину однієї з картин Де Кіріко (хоча він переважно малював білих коней). Їзда верхи африканським лісом не схожа ні на водіння машини, ні на поїздки на бода-бода, ні на плавання, ні на заняття любов'ю. Я досі так і не зрозуміла, на що це було схоже. Зрештою, так само, як і життя в Найробі...