Посестри. Часопис №168 / Історії і оповідки, світи і слова

Жанна Слоньовська: Перед тим, як переїхати в Кенію, я прочитала два літературні тексти, написані кенійськими письменниками: «Decolonising the Mind» («Деколонізуючи розум») Нґуґі ва Тхіонґо і «Dragonfly sea» («Комашине море») Івонн Одіамбо Овуор, обидва справили на мене величезне враження. А як виглядала твоя перша зустріч із місцевою літературою?

Анья Бенгельсторфф: Це сталося завдяки «Kwani?»(пер. «Що там? – молодіжний сленг «шенг») – саме так називалася перша кенійська літературна ініціатива, заснована письменником Біньявангою Вайнайною, лавреатом нагороди Кейн у 2002 році – він був візіонером зі здатністю розпізнавати таланти і заохочувати людей до писання. Грошовий компонент нагороди допоміг йому заснувати «Kwani?», літературний часопис і антологію. Властиво, це була літературна спільнота. Вайнайна також повірив у талант Івонн, яку ти згадуєш. Для багатьох кенійців, які пишуть, це була перша в житті нагода витягнути свої рукописи з шухляд. Коли в 2019 Вайнайна помер, я була на поминальній службі, на якій зібралося чимало людей, які повторювали – якби не він, я не став би письменником.  

Ж. Сл.: А яким письменником був сам Вайнайна?

А. Б.: Він ніколи не завершив роману, хоч і мав на нього підписані контракти. Він є автором знаменитого есею «How to write about Africa» («Як писати про Африку»). Це надважливий текст для всіх письменників і журналістів, які в своїх текстах висвітлюють події на континенті. Він був дуже добрим автором подорожньої літератури – його оповідання з цього жанру«Discovering home» («Відкриваючи свій дім»)власне, й принесло йому нагороду Кейна.  

Ж. Сл.:  Давай поговоримо про африканську літературу загалом – думаю, мої читачі небагато про неї знають. Може, ти змогла би поділитися кількома враженнями, іменами, назвами книжок, які ти рекомендуєш як пункт відліку длярозуміння африканської літератури?  

А. Б.: Я можу тобі відповісти через призму перекладів на англійську – чимало африканських авторів пишуть англійською або нею перекладені. Більшість із них не обов'язково бажає, щоби їх структурували у географічну нішу попри те, що чимало їхніх історій таки відбуваються в Африці. Моєю улюбленою письменницею є Амінатта Форна, на другому місці Агуалуза Жозе Едуарду, який вміє розповідати чудові історії живою мовою. Обидвоє з Анголи, обидвоє пишуть португальською, але, як і у всіх, про кого я розкажу, в них є твори, перекладені англійською. Далі в моєму рейтингу – Абубакар Адам Ібрагім з Нігерії та Дженніфер Макумбі з Уганди. Це все сучасні письменники, всі вони були гостями фестивалю «Макондо».  

Ж. Сл.: Анья, двадцять років тому ти переїхала в Найробі, працювала журналісткою. І от, в якийсь момент ти починаєш організовувати тут літературний фестиваль, хоча сама перед тим не була гостею на жодному. Це дуже особлива історія!

А. Б.: І все-таки, з 2008 року я вела двомовні книжкові читання в Гете-інституті. Ми займалися сучасною німецькою літературою та її англійськими перекладами. Звісно, це не порівняти з фестивалем, але літературні події не були для мене чужими.

Ж. Сл.: Хто відвідував ці читання?

А. Б.: Дуже молоді люди, в більшості кенійці, рідко траплявся якийсь німець. Були й студенти германістики, Гете-інститут забезпечував автобус, який їх потім розвозив додому. Думка про те, що Найробі потребує літературного фестивалю, прийшла до нас із письменницею Івонн Одіамбо Овуор, коли ми якось сиділи разом на каві. Найробі – значуще місто в регіоні, дуже різноманітне, якщо йдеться як про походження мешканців, так і приїжджих. У Івонн був досвід кінофестивалю, який вона допомагала організовувати, а я, перед тим як почати щось робити, розпитувала всіх підряд: як почати фандрайзинг, яким чином спілкуватися з авторами? В Найробі колись був літературний фестиваль, котрий із невідомих причин зник, я знала деяких його працівників, тож вони мене консультували.   

Ж. Сл.: Ваші фестивальні едиції мають дуже цікаві теми, минулого року я побувала на «Sea is History» («Море це історія»).

А. Б.: Так, тоді ми зосередилися на регіоні моря Суахілі більш знаного як Індійський океан, запросили авторів із його берегів і островів – із Мадагаскару, з Індії, з африканських країн. Едиції фестивалю поділяються за темами, географією і мовами. Цьогоріч будуть «Chronicles and Currents» («Хроніки і потоки»)– це про літератури Південної і Центральної Америк, а також Карибського регіону. 

Найперший фестиваль, у 2015-му, називався «Histories, Stories, Worlds and Words» («Історії, оповідки, світи і слова»)– на ньому ми представляли африканських авторів, які пишуть португальською, з таких країн як Мозамбік, Ангола, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде. Потім був «The Future of Memories» («Майбутнє спогадів»), на який ми запрошували африканських авторів, що пишуть французькою, наприклад, із Камеруну і Сенегалу. Потім зосередилися на тих, хто пише арабською – тоді до нас приїхав певний автор із Марокко, достатньо знаний у своїй країні, який признався, що до цього його ніколи не запросили на жоден літературний фестиваль в Африці. Через мову своїх творів він мав запрошення до країн Близького Сходу, але ніколи не виступав на власному континенті.   

Ж. Сл.: Як кенійське суспільство сприймає літературу? Хто тут читає, що саме читають?

А. Б.: Я можу порівняти це лише з Німеччиною, де росла і де, завдяки матері, стала читачкою. Там культура читання дуже розвинена, і велике значення має факт, що книжки за цінами доступні. В Кенії, окрім випадків, коли книжки тиражуються тут, вони є неймовірно дорогими, через мито на ввезення тощо. Щоправда, відколи я оселилася в Найробі, ситуація змінюється: наприклад, часопис і антологія «Kwani?», про які я вже згадувала, спочатку друкувалися в Індії, бо так було дешевше, але поволі можливості з'являються і на місці. Зростає зацікавленість тим, що пишуть кенійські письменники. Зростає кількість молоді, яка пише.

Ж. Сл.: Ким є відвідувачі фестивалю «Макондо»?

А. Б.: Це молоді люди, від 20-ти до 35 років, хоча це правило має свої винятки. Це кенійці, представники індійської спільноти, це й експати, як ти. Переважно вони з Найробі, але інколи хтось їде до нас із Момбаси, Кісуму чи інших міст. Я навіть знаю про людей, які приїздять із Ефіопії і Танзанії!   

Ж. Сл.: Згадую фестивальну панель про поезію суахілі – для мене це була нагода почути її вперше в житті, я була вражена, наскільки для неї важливі звук, мелодика. Щодо молоді, то недавно ми з тобою побували на спектаклі в театрі на 800 осіб, де, на око, більшості глядачів було не більше 25 років. Такого не побачиш у Європі. Розкажи, будь ласка, про інші літературні фестивалі в Африці, які ти відвідала.

А. Б.: У багатьох країнах є фестивалі, в Нігерії, Гані, Сомаліленді. Чимало фестивалів відбувається у ПАР – вони мають серйозне фінансування з публічних фондів, від уряду та університетів, деякі з них безпосередньо пов'язані з університетами. Загалом за останні 5 років кількість фестивалів на континенті суттєва зросла – африканці прагнуть мистецького самовираження, хочуть ділитися своїми історіями. Реціпієнтів теж немало.

Ж. Сл.: Чи кенійський уряд підтримує фестиваль «Макондо»? І чи підтримує культуру взагалі?

А. Б.: Відповідь: ні і ні. Вони не вважають це пріоритетом.

Ж. Сл.: Як кенійці купують книжки – чи переважно в інтернеті? І як із книгарнями тут, у Найробі?

А. Б.: Тут є чимало дуже добрих книгарень, при чому дві чи три теж відкриті впродовж останніх п'яти років. Наша партнерська книгарня «Nuria» десять років мала лише продажі онлайн, і от недавно відкрила стаціонарну книгарню, а потім іще одну. Деякі книгарні зосереджуються суто на африканській літературі, організовують читання. Кенійці радше не користуються «Amazon», бо ціна доставки з-за кордону робить книжку дуже дорогою. Тож якщо хтось хотів би здобути якесь видання, якого немає на місці, вони йдуть до книгарні і просять, щоби її для них замовили.

Ж. Сл.: При нагоді пролиймо трохи світла на мовну ситуацію в Кенії. Наскільки я розумію, вся освіта є англомовною, в школі досі карають за вживання рідних мов. Який це вплив потім має на читання і писання у дорослих людей?

А. Б.: Не думаю, що ще за це карають зараз, так це виглядало раніше. Освіта справді відбувається англійською з початкової школи до університету, суахілі йде як один із предметів. Звісно, з одного боку, пишуть комфортною для себе мовою, а з іншого – такою, якою їх зможе прочитати найбільша кількість людей. Дехто пише локальними мовами, але, все ж, переважно мовами літератури в Кенії є англійська і суахілі, причому остання переважно панує а океанському узбережжі. Книжки перекладають із англійської на суахілі, і навпаки.

Ж. Сл.: Пам'ятаю, як фестиваль «Макондо» закінчився одним великим танцем, коли разом і довго танцювали і учасники, і відвідувачі, і організатори – я ніколи раніше такого не бачила. Якими моментами фестивалю ти насолоджуєшся найбільше?

А. Б.: Мені подобається, коли гості радіють, я тоді відчуваю, що моя робота має сенс. Або коли виходять із сесії і кажуть – я ніколи не думав про це в такий спосіб. Або сесії, коли публіка живо реагує на слова панелістів. Або розмови, про які знаю, що вони не могли би відбутися деінде. Або коли модераторам вдається витягнути з мовців усе найпрекрасніше.

Ж. Сл.: Анья, що би ти хотіла додати? Про що, можливо, я забула тебе запитати?

А. Б.: Фестиваль «Макондо» – це африканські історії, розказані з африканської перспективи. Чимало з того, що люди знають із африканської історії, писали не місцеві мешканці, а колоніальна адміністрація чи місіонери, які переважно були чоловіками. Африканська історія писалася з європейської, чоловічої і звитяжної перспективи: ми вас завоювали і тепер розповімо вам, де розташовані ваші кордони, якими є ваші мови, яким типом людей ви маєте бути. Натомість література, яку створюють африканці, показує зовсім іншу перспективу – наприклад, розповідає про фундаменти культур, які існували тут задовго до приходу європейців.

Ж. Сл.: Чи хтось на фестивалі має претензії до твого кольору шкіри чи походження?

А. Б.: Не маю поняття. Завжди є люди, які проблематично сприймають факт, що хтось не був народжений в їхній країні, особливо якщо він чи вона успішні. З іншого боку, без Івонн Одіамбо Овуор, яка є кенійкою, я не мала би легітимності у цій спільноті. Ми з нею разом є засновницями фестивалю «Макондо».