Посестри. Часопис №160 / Вірш, в якому закінчується подих
Ковток, яким продовжуємо своє буття – подих, слово, погляд, вірш, – пам'ятається більше, ніж найочікуваніші досягнення. Адже він вирішальний. У своєму життєвому просторі будуємо себе і будуємо своє оточення, а часом надходить потреба все змінити, зумисне чи вимушено. Тоді ми вдаємося до оцінок: що було, що маємо, куди йдемо...
Вірш Міхала Митніка говорить про перелом, зміну, переорієнтацію в тому особливому авторському стилі, який уже став добре впізнаваним польськими читачами:
У місячних плям сьогодні річниця, в місті не знаю нікого.
Вішаю прання, з'їзд. Нахились впевненіше вниз;
край – це вірш, в якому закінчується подих.
Починаю спускатися з желейками і колою.
Дмитро Лазуткін уперше на шпальтах нашого часопису публікує прозовий текст. Знаний поет, лавреат Шевченкіської премії, говорить про наболіле: досвід війни як досвід трагічного переходу в інший стан себе та всього навколо:
Розкажи мені про гірські вершини. Про те, як їх огортає туман. Він заворожує прозорістю. Аж раптом – я починаю задихатися від диму. І у моїй свідомості виринають контури зруйнованих маріупольських багатоповерхівок. Це сон. Це видіння. Це сірі картини – де переважає бліда кольорова гама. Попіл імперії, попіл надій, попіл чужого життя? [...] Так подумки і прокручував слова, які мали стати його новою біографією, його порятунком у реальності, до котрої ще доведеться пристосуватися.
Переоцінка слів і переоцінка дійсності – складові цього непростого часу, крізь який проростає нова людина... А може, геть не нова? У вірші Галини Крук мова усвідомлює свої межі:
щораз видихаєш на фразі
«ракета припинила своє існування»
ніби це вона сама схаменулась і зникла,
розкаялася і передумала вбивати
мова довкола всуціль умовна, зовсім не точна...
Олег Коцарев у рецензії на книжку Ханки Ґрупінської «І знову по колу» згадує про найтрагічніші сторінки історії:
Ханка Ґрупінська в «І знову по колу» не пропонує своїх висновків, не пропагує своїх позицій – та подекуди в її запитаннях не складно зауважити тенденції. Вона дбає про розмаїття висловлених повстанцями думок, дбає про критичність, підживлює її, не оминаючи гострих моментів, зіткнень різних інтерпретацій подій 1943-го. Ця критичність – справді важлива риса книжки, що надихає думати, питати, шукати відповіді, не довіряти усталеним концепціям.
Іван Андрусяк – майстер форми та багатозначності. Глибокий підтекст під описом позірно простого перебігу подій творить усесвітній зв'язок між речами малими й великими, про взаємодію всеохопну й майже неправдоподібну:
А то була не синява – блакить,
тоненька – та їдка і порожниста.
Текли по ній липучі згустки тіста,
від подиву спиняючись на мить,
коли мартинам баглося поїсти.
Але така пожива не для них –
тож, зрештою, пташиний галас стих
і з глибини повипливали риби.
І відблиски червоної луски
замиготіли в синяві лункій –
неясно, то зірки чи не зірки
але зірками стати все ж могли би…


