Посестри. Часопис №16 / Українська література для дітей: не тільки про війну

Другий тиждень ми з колегами з Простору української дитячої літератури працюємо над циклом розмов на тему “Як говорити з дітьми про війну” – засобами літератури. Ми запросили психологів, письменників, свідків війни для того, щоб разом опрацювати тему, яка назагал не вкладається в голові: що таке війна і як вона на всіх нас впливає? Ми шукаємо слова, домовляємося про те, чого говорити не можна в жодному разі, вчимося працювати з травмою – і самі вчимося справлятися з травмою за допомогою слів. Адже слова можуть зцілити, та, водночас, вони ранять. Особливо, якщо всі ми останні місяці – одна відкрита рана.

Напередодні повномасштабного вторгнення, 23 лютого 2022 року, в мене була письменницька зустріч у Києві, в бібліотеці для дітей № 9 на вулиці Білоруській. Я читала уривки з нової повісті, вихід якої відклався – з відомих причин. У повітрі висіла тривога. Минули дві призначені “дати вторгнення”. Ми говорили про війну, що почалася вісім років тому, про переселенців із зони АТО, про книжки. Ми багато сміялися. Я вдячна всім силам за те, що в мене була ця зустріч, – усі наступні мої зустрічі з українськими дітьми вже мали присмак війни. Тепер всі ці діти – це “діти війни”, і щоразу, дивлячись на них, я питаю себе: що вони пережили? Що бачили? Як говорити з ними так, щоб не нашкодити?

Ніхто не дасть нам готових відповідей, цей шлях ми намацуємо пальцями й серцями ось уже вісім років. Від 2014 року, коли російські війська анексували Крим, а відтак вторглися в Луганську й Донецьку області, ми, дорослі, вчимося говорити з дітьми про війну. Ми з колегами з проєкту “БараБука” зібрали більшість книжок про російсько-українську війну на одній сторінці, і вже тепер видно, що воєнна дитяча проза від весни тільки набирає обертів. Якщо раніше ми ще могли якось пройти повз війну в літературі для дітей і підлітків, то тепер це стало неможливо. Сучасна українська книжка, в якій люди просто живуть своїм мирним життям, видається, як мінімум, фантастикою. Сподіваюся, саме такими будуть книжки в нашому близькому майбутньому – після перемоги України. Тоді ми знову повернемося до звичних мирських конфліктів. Але ще не тепер.

І все ж я вперто стверджую: сучасна українська дитяча література – не тільки про війну. Властиво, як і вся Україна – не тільки про війну. Ми зараз мовби перебуваємо під збільшувальним склом, як та підкута блоха в київському Музеї мініатюр. Україна, яку ніхто не помічав тридцять років, від проголошення незалежності й до нового етапу війни накінці лютого 2022 року. Уся Україна тепер для світу – про війну. Але війна важка, вона втомлює, і рано чи пізно люди відійдуть від одного “експоната” й перейдуть до іншого – а ми так і не встигли показати найцікавішого. Стривайте, ви ще не всі картини Марії Примаченко подивилися, а в нас іще є Катерина Білокур… А музику ось, послухайте! І куди ж ви йдете, не прочитавши “Тигроловів” Івана Багряного? В англійському перекладі ось, є. У школі вивчають, так. Та що там у школах, навіть нобелівський лауреат Орхан Памук пообіцяв ввести цей текст у свою лекційну програму з літератури… А “Місто” Підмогильного? Тільки-но вийшло німецькою… А про Туконі Оксани Були ви чули? Їх дуже люблять в Азії. Ви тільки подивіться, які килими роблять у Богуславі… А ось ці книжки-картинки такі чудові, грайливі. Погляньте на ці ілюстрації! А ця трилогія про львівську “темну” відьму, польського, до речі, походження – не відірвешся, за нею б серіали знімати.

Мені весь час хочеться хвалитися: у нас і таке, й таке є. І все таке апетитне – почуваюся, як у дитинстві, коли допомагала батькам у 2000-х продавати на базарі городину й набіл із власного господарства.

“Наша література для дітей і підлітків цікава не лише темою війни”, – цими словами я починаю свій виступ на вебінарі для польських видавців. Зустріч відбулася в межах резиденції “Краків – місто літератури ЮНЕСКО” від KBF. Я відчуваю свою велику відповідальність за цю літературу. Ми стільки років вкладали в те, щоб діти читали якісні книжки-картинки, щоб бавилися словами й любили книжки, бо в них написано про їхнє живе життя, з гумором і словами, якими діти говорять між собою, а не пишуть диктанти з української мови. Я пишаюся нашою літературою, особливо тим, як неймовірно вона стрибнула в розвитку після 2014-го, коли після анексії Криму й початку військових дій на сході України уряд на якийсь час заборонив ввіз російських книжок.

Тоді ми активно почали писати для підлітків – ніжних десятирічок, бунтівних тинейджерів і “молодих дорослих”, що сьогодні замислюються про вибір, а вже завтра в буквальному сенсі творять цю країну. Про одного такого юнака ви чули в новинах – це громадянський активіст Роман Ратушний, який загинув на початку червня. У 2014-му році він саме закінчував школу.

Тільки за вісім років ми написали з кілька десятків дотепних і глибоких пригодницьких повістей для підлітків, як-от серія Насті Мельниченко про Хрулі, “Ой, Лише” Валентини Захабури, “Нечуй Невмирущий” Саші Орлової, “Білка Квасоля та Опівнічний Пожирака” Галини Ткачук, “Загублені в таборі” Насті Музиченко, серія про Говоруху Саші Кочубей, “Союз радянських речей” Петра Яценка чи моя “Мирослава та інші з нашого двору”. Хтось повертається з війни й починає писати казки, сповнені дивовижного й легкого гумору, як Сергій Лоскот. Сергій і тепер на війні – ми всі чекаємо його історій, бо всім нам потрібно в цьому світі за щось триматися, бодай за слова.

Ми створюємо захопливі фентезійні світи, у яких добро обов'язково перемагає зло, як-от “Місто Тіней” Мії Марченко, серія про Варту у Грі Наталії Матолінець чи “Мандрівний цирк сріблястої пані” Наталії Довгопол. Або запитуємо, що таке добро і зло там, де весь світ, вочевидь, заплутався, як-от у циклі Володимира Арєнєва “Сезон Кіноварі”.

Ми нарешті осмислюємо власну історію не через об'єктив російської пропаганди – тут мені хочеться радити майже кожну книжку видавництва “Портал”: чи то про Крим, чи про Київську Русь, яка насправді була просто Руссю з центром у Києві, чи про мамонтеня, що в дуже давні часи випадково зустріло людину й не відає, що це за звір такий, “нічийний хруль”.

І це я ще мовчу про дитячу поезію – яку можу цитувати напам'ять, бо в ній знаходжу рядки на всі випадки життя:

Я наївся досхочу –

Тільки дихаю й мовчу,

Бо уже мені до рота

Не пролізе навіть шпрота…

(Григорій Фалькович)

 

А цей вірш Катерини Міхаліциної прикладається до будь-якої дитини молодшого віку:

А маленьке слоненятко-

з-дому-не-виходенятко

посеред калюжі сіло,

засурмило, засопіло,

загукало на весь двір:

– Я тепер інакший звір!

Відтепер я слоненятко-

не-піду-ніколи-в-хатку!

“Справжнього мамонта” Сашка Дерманського я часто цитую в ситуаціях, коли йдеться про відновлення справедливості і правильне називання речей:

– Неправильно! Неправильно!

Нічого ви не тямите!

Ніякі ми не мамонти!

З усіх нас тільки мама –

Єдиний справжній мамонт.

Якщо ж поміркувати,

То ви, татусю, татонт!

Нині літо, а влітку, до прикладу, я часто розмовляю віршами Івана Андрусяка зі збірки “Усе солодший сад”:

Ходить доня по городу,

як... оса по бутерброду!

 

Обережно, обере...

ягідки усі збере.

 

Не в горнятко – тільки в рот.

От!

Буквально щойно краківськими вулицями пройшла злива, а тут і вірш доречний знайшовся:

слива

щаслива -

злива

пройшла

солодом

синім

світ

налила

 

сохне

сміється

сонячний

день

 

сливою 

рветься 

серце 

з грудей

І це теж – Іван Андрусяк.

В Олесі Мамчич є чимало чудових віршів, але один – мій улюблений. Він добре прокачує в дітях самоіронію, без якої в житті буває складно. Вірш має назву “Як правильно ревіти”, його я цитую, щойно моя донька починає щось вимагати методом плачу:

Знають усі діти,

як потрібно ревіти.

Наприклад, шукаєш тата,

який щойно сів читати, 

і кажеш стонадцять разів:

"Ох, я б цукерочку з'їв!"

Якщо ж узятись за маму,

то слід ревіти помалу:

годинки з три, припустімо,

неголосно – та постійно.

Головне спинитися, поки

не взяла мама руки в боки.

Коли ми з донькою бачимо в небі повітряного змія, з язика відразу зриваються рядки з віршика Оксани Лущевської:

Хить-хить – 

повітряний змій 

летить.

Дитячі вірші – про життя, про сміх, про радість бути разом. Це все – не про війну.

Дитяча література про війну – це як “діти війни”. У світі, який би ми всі (крім росії) хотіли побудувати, такого поняття бути не повинно. Хіба в історичних творах, щоб пам'ятати. Якщо чесно, я би понад усе на світі хотіла НЕ ПИСАТИ для дітей про війну, і НЕ ГОВОРИТИ з ними про це все.

Але так не виходить.

Діти моєї країни, моя донька, діти моїх друзів, сотні й тисячі моїх читачів постраждали від російсько-української війни. Війну неможливо сховати в шафі з іншими скелетами, діти тривожаться й запитують, з ними треба про це говорити. Але якими словами? Ми все ще їх добираємо, щоразу впевненіше, але щоразу – акуратно пробуючи на зуб: чи не забагато в цих рядках болю? І переписуємо доти, доки болю буде в міру. Доки ми знайдемо в собі рядки, що зрівноважать біль радістю й надією.

Тож я щоразу приходжу до дітей і бавлюся з ними так, ніби переді мною – не діти війни. Ніби ми з ними й досі в 23 лютого, ніби після зустрічі повернемося до себе додому й спатимемо у своїх ліжках. Я бавлюся з ними в життя – словами. Я читаю їм найсмішніші фрагменти про життя, в якому війна ще не сочиться з кожного рядка. В якому ми всі – у глибокому тилу, ростемо й дорослішаємо, ніколи не чувши завивання повітряних тривог.