Посестри. Часопис №156 / «Як сірники...»

Як сірники,

запалюємось одне від одного в темряві,

запилюємо одне одного вогнем.

Передаємо вогонь обережно, як олімпійські

атлети, чий забіг такий довгий,

що всі оператори й репортери поснули,

а на стадіоні розійшлися живі.

Лишилися тільки душі.

Лишилися ті, що погасли для очей

смертних.

І що буде наприкінці? – питаєш.

Буде чаша вогню, овації, майоріння знамен?

Проїде оркестр під тріумфальною аркою?

Буде пісок біля моря, – кажу, –

де вітер лопотить у парасольках дитинства.

І море розкриє свої блокнотики, повні кривульок,

і дозволить нам гортати себе, дивуватися,

впізнавати.