Посестри. Часопис №155 / «Воєнні спогади» Кароліни Лянцкоронської: вижити під час війни
«Життя, попри все – це щось неймовірно прекрасне», – пише Кароліна Лянцкоронська у «Воєнних спогадах». І щоби про це не забувати, варто прочитати цю книжку. Навіть зараз, під час гострої фази нашої новітньої російсько-української війни (чи то час вже називати її Третьою світовою?), бо такі тексти надають сил і дарують надію вижити й перемогти. Лянцкоронська – одне з перших прізвищ, яке спадає мені на думку, коли я думаю про українсько-польський дискурс. І не тому що вона є представницею обох народів чи культур (бо це не так), а тому що вона яскраво описала важливі для нас історичні моменти. Її книжка починається словами: «Уночі 22 вересня 1939 року совєтська армія зайняла Львів».
Кароліна перш за все була польською шляхтянкою, і гордість своїм походженням вона пронесла через всі 104 роки свого насиченого життя. Вона народилася 1898 року в родині відомого колекціонера й мецената Кароля Лянцкоронського, який володів у тому числі й маєтками в Галичині, де дівчина часто проводила літні канікули. Вона зздобула освіту у Віденському університеті, захистила докторську дисертацію з мистецтвознавства. Кароліна була красива, розумна, багата, і життя обіцяло їй чудові перспективи. Якби не почалася війна. Хоча й тут були можливі варіанти, і багато людей її суспільного статусу непогано провели роки воєнного лихоліття десь у Швейцарії. Це завжди справа вибору.
У 1939 році графиня Кароліна Лянцкоронська, власниця маєтку в Роздолі (який нині підтримують від руйнації в надії на майбутню реставрацію), живе у Львові й викладає історію мистецтва у Львівському університеті. Саме їй належать цікаві спостереження про радянських окупантів, які дивуються дитячим брязкальцям у магазинах (бо ніколи їх не бачили), їхніх жінок, що зʼявлялися в театрі у шовкових нічних сорочках (бо думали, що то сукні). У неї навіть жив офіцер, який мив голову в унітазі і звинувачував усіх в саботажі, бо коли він смикав за ланцюжок, вода текла недостатньо довго. Усе це було б, можливо, трохи смішно, якби жителі Київщини чи інших окупованих територій уже у 2022 році не стикнулися з росіянами, які досі не вміють користуватися унітазами. Лянцкоронська описує окупацію з якоюсь убивчою іронією. Та якби ж слова могли вбивати…
А проте зовсім поряд відбуваються речі, значно страшніші за низьку культуру радянських солдатів і офіцерів, і про це вона теж вміє написати так, що стає моторошно: «А нас із кожним днем усе дужче пригнічувала найстрашніша у світі річ – неволя. Ми загрузали в ній дедалі глибше, а гори брудного снігу на вулицях совєтського Львова все вище виростали просто на наших очах». Це ж ніби про гори брудного снігу на вулицях, а насправді про окупацію, початок дуже трагічної сторінки для Львова. І як страшно читати про депортації саме зараз, коли наших військополонених і цивільних заручників везуть у росію: «Зникали безслідно, тільки вздовж залізничних колій знаходили записки: “Нас везуть у росію, благаю, згадуйте про нас після війни”».
Утім, погляд Кароліни на події – це завжди польський погляд, тому часто в неї можна побачити подібні міркування: «…ми постійно і повсюдно відчували, що в щоденному житті нами керує не Москва, а Київ, що ми зіткнулися не з росією, а з проблемами нашого трагічного XVII ст. – із Хмельниччиною». Звісно ж, вона розмірковує і про «дикунів із комплексом меншовартості», «загарбників, що ненавидять культуру», «націоналістів» – і все це епітети для українців, які прийшли у Львів із Києва (от тільки Лянцкоронська не згадує, що Київ був окупований росіянами ще 1920 року, і такої розкоші, як своя держава, у міжвоєнний період ми, на відміну від поляків, не мали. Більше того, значна частина українців, особливо людей культури і науки, була вбита, закатована, депортована…). Не без того, що іноді вона згадує про російську культуру в позитивному сенсі, а цього комплексу і досі не позбавились більшість західних інтелектуалів. Мабуть, так у 1939 році бачили події поляки, не лише Кароліна. Але до кінця Другої світової війни її погляди дещо трансформуються, і вона навіть зустрічає в концтаборі більш-менш непоганих українців, із якими, все одно, «щось не так». Та все ж вона доходить висновку, що після війни з українцями можна вибудувати систему співіснування, і таким чином визнає українську державність. «Мабуть, із цієї крові, пролитої у спільній боротьбі, колись зродиться поклик єдності між нами!».
Це інша війна, інші епоха й історичні обставини, але часто в спогадах можна прочитати про те, що відчуваємо ми сьогодні. «Для мене складним для розуміння став не тільки Ґете, якого я ніколи добре не тямила, а й Шиллер, якого колись обожнювала. Здавалося, між мною і ними виріс якийсь бар’єр – німецька мова. Мова, за посередництвом якої я колись засвоювала стільки культурних цінностей, сьогодні стала для мене ніби заплямованою. Події останніх років її збезчестили. Я відчувала до неї таку сильну відразу, що не допомагало навіть самовмовляння, самопереконування в тому, що я сама собі шкоджу, звужуючи власний культурний горизонт». Тому не варто знецінювати свої почуття, насправді кенселити російську мову і культуру – нормально в обставинах, у яких ми опинилися. Це, я би сказала, природно.
У травні 1940 р. Кароліні вдається виїхати в Краків, де вона починає працювати у Червоному Хресті та допомагати польському підпіллю. Графиня опікується допомогою тюрмам по всій Галичині, в яких сиділи політвʼязні. І врешті дізнається, що начальник гестапо у Станіславові Крюґер розстріляв львівських професорів, яких усі шукали, та марно. Далі починається трохи шпигунська детективна історія, коли Лянцкоронська шукає докази для майбутніх судів (і вірить, що вони обов’язково будуть) та передає шифровки до Армії Крайової. Але цей самий Крюґер її арештовує, і вона потрапляє до в’язниці у Станіславові, де ледь не вмирає від голоду, втім, збирає історії багатьох вʼязнів. За неї клопочеться європейська аристократія, через що її переводять до Львова до сумновідомої тюрьми на Лонцького, де в кабінетах німецьких начальників Лянцкоронська бачить печатки НКВС і розмірковує, що вони ж однакові насправді – совєти і фашистська Німеччина, а вже звідти Кароліну переводять у концтабір Равенсбрюк (той самий, де польські жінки були так званими кроликами, над якими вчиняли медичні експерименти).
Лянцкоронська пробула там 27 місяців до кінця війни. І це дуже цікавий розділ – про табірне життя, ієрархію, взаємодію жінок різних націй, виживання, жертовність і, попри все, – любов до життя. Саме в найважчі моменти Кароліна розуміє, що життя – прекрасне. І там же, в Ревенсбрюку у 1943 р., Лянцкоронська формулює концепцію колективної провини: «А скільки ж тут, у цьому одному місці, є Крюґерів, і чоловіків, і жінок, не кажучи вже про мільйони пасивних німців, які своєю позицією не тільки уможливлюють, але й підтримують цей нечуваний злочин. Колись вони скажуть, що «не знали», – і частково це буде правда. «Не знають», бо не хочуть знати». Неприкрашена правда про життя в таборі зі стратами, екзекуціями, змовами, наглядачами – страшна, гірка, без жодного променя надії, але певною мірою є порадами про виживання.
А ще у книжці дуже відчувається, що культурні люди легше переживають тяготи. Лянцкоронська в концтаборі постійно знаходить книжки, пише щоденник прочитаного, читає лекції з мистецтва. Згадує свою улюблену Італію і мистецтво Ренесансу, читає з пам’яті Гомера. Кароліна зустрічає людей, які прагнуть знань, – наглядачів у тюрмі, товаришок по табору – і це бажання стати кращими в таких нестерпних умовах дуже зворушує. Вона глибше розуміє ситуацію, бо має культурний багаж і знає природу зла. Знання і справді роблять нас сильнішими.
Кароліна не повернулася в комуністичну Польщу – після війни стала вигнанкою. Книжка пронизана антибільшовицькою риторикою і розчаруванням у результатах Ялтинської конференції: «Одну голову гідрі відрубано, на жаль, дурнішу». Загалом вона дуже ємно сформулювала підсумки Другої світової війни для Польщі. Коли з’явилася нова політична ув’язнена, Кароліна прийшла її розпитати, що діється у світі, й запитала, чи вона знає умови Ялтинської конференції. «За 15 хвилин я звідти вийшла людиною без Батьківщини». Польща й Україна зазнали найбльших втрат під час тієї війни й боролися за свою незалежність та ідентичність, але на той момент світ надто втомився від війни. Як і зараз. Чи можна втомитися від чужої війни – я не знаю.
Коли ми читаємо книги про Другу світову війну, ми знаємо чим усе скінчиться, знаємо що буде далі, а от оповідач іще ні. Тож іноді думаєш, уже 1943-й, потерпи ще трішки, Кароліно. І я зловила себе на думці, наскільки було б легше нам зараз, якби ми знали, коли і як закінчиться наша війна, і чи вона взагалі закінчиться. Це дуже цікава книжка з точки зору бачення однієї людини усім відомих історичних подій. І навіть трохи терапевтична, бо люди вижили і в Другу світову – в окупації, в концтаборах, і ми мусимо.
