Посестри. Часопис №154 / Елегія вікна

З паперу віконце витни.

Обріж нерівні краї.

Немов у бінокль видно:

придивишся – там свої.

 

Там дощ обриває хмари.

Там синіх корів череда

проціджуєтся через марлю

немов молоко – вода.

 

Тут ти зі своїм біноклем.

Там – селище з черепиць:

як подорожній мокне,

як нори осінні лисиць.

 

І поки роздивишся звідки,

І поки дотямиш звідкіль:

змокне воно до нитки,

вимокне, наче хміль.

 

У селищі дім із димом

й готуються до зими –

яблука пахнуть хрумтливо

кисло-солодкими.

 

Темна, як вугіль, картопля,

чорних долонь рілля.

Упакування картонне

і целофанія.

 

Пахкають мотоблоки.

Дизель п’ють трактори.

Ця урожайна морока

звозиться у двори.

 

Тримаються купи бджоли.

Топиться жир гусей.

Світ скреготить, як жорна,

й рипить на завісах дверей –

 

його ваготу заховано

ув паперовім вікні.

Й моя тимчасова схованка

відома тільки мені.