Посестри. Часопис №154 / Домініканець на віслюкові
Відчинено крамнички. Пахне кава.
Пливе домініканка, наче пава.
Земля – руда з сипких пісковиків.
То торохтять швидкі мотоциклісти,
то селище трапляється, то місто,
то помічаєш сірих віслюків.
При кафетеріях – вірніше, в синіх будках,
обслинених сиґарах-самокрутках
місцевий люд розпочинає день,
зелені пальми з глиною впереміш,
дороги в калабанях жовтий ремінь
затискує і відстань, і людей.
У селищі, що назви не згадаю,
на віслюкові мурин доїжджає
до будки-кафетерію, щоб зранку
попити каву й щось таке почути,
щоби кросівки з секонд генду взути
й залишити до вечора коханку.
Він їхатиме вздовж нових крамничок.
Повсюди ціни створено зі знижок,
то холодильники, то газові плитки,
то кури патрані, то посиніле м’ясо,
то вироби з паперу і пластмаси,
кераміки, то з фруктами лотки.
Вздовж пальмових посадок на сніданок.
Навприсядки чомусь поприсідали
мужчини біля будок і крамниць.
Жінки метуть, жінки уже напрали
і пахнуть, як місцеві злаки й трави,
із чорних ліктів й звабливих сідниць.
А він на віслюкові, як Месія,
і пальми тут тремтять і даленіють.
Попереду – бо перевізник фруктів –
пів дня дороги: ананас з кокосом,
щоденна кава і щоденний космос,
і дим пахкий,
і тління самокрутки.