Посестри. Часопис №152 / каменяр

наче літо не повинно була закінчуватися

наче тіло завжди бути полотном,

снігом, струшеним у сальто після сексу. по радіо

тривала передача: серце коллонтая,

пантеон – шепотіли – sia lodato

gesù cristo!

 

але це було давно, вже й не пам’ятаю,

ніс хреста чи котив кулю

там, де, стається життя, потяги й птахи,

що перетворюються на обруччя іскор над містом.

смерть не стається

 

байдуже, слава, байдуже

 

й охопила мене темінь,

риби, що лежали на траві в масках зварювальників,

темінь ретельних професій: пічник, мосяжник,

капо

 

і відлуння було склистим,

трохи шепелявим,

як видихання газу в позолоченому селфі:

привіт!

 

вже наче ніколи. слава.

байдуже

 

і дві жінки земної крові

і крові механічної перевозили мене

у таксі з радіатором крізь не мою ніч,

і блиск, і квадратні промені –

 

вирвані раптом із завмерлої темені,

коли каменяр схиляється під блискавкою

і чекає – так запевняв:

 

там тебе чекаю

і перемінюю оскаженілість на жаль