Посестри. Часопис №151 / Гопак

Лоб без залисин, з рівною лінією, ніс

гострий, у дитинстві мав пшеничне волосся.

коли п’є горілку, співає сумних пісень

про горе і тугу. з різних місць із нього

виходять жалі. пробує продавати свій страх

кожному, хто хоч на міліметр до нього наблизиться.

коли йому забагато, грюкає дверима й погрожує:

йду повішуся. і плаче, і заюшує в себе

ще більше найгірших лих. а ми сидимо,

водячи очима чи по собі, чи по стелі,

і вкотре вже намагаємося врятувати

хлопчину, який розпадається на шматки.

на другий день він нічого не пам'ятає.

а ми пам'ятаємо, воно вибухає всередині нас,

і ми знаємо, що й він таки пам'ятає. просто соромиться

вади власного серця. чутливість вбиває

поступово, але ж ніхто не хоче вмирати частинами.