Посестри. Часопис №150 / Даркслайд

Вояки дбали про те, щоб у щебені були кістки –

крихкі частинки колін і лікті. Каміння і попіл.

Вони дбали про щебінку й сипкі частинки теж додавали.

Рука на вигині, а на фініші череп,

який добре видається з глини і воску.

 

У ясні й безсніжні дні, тату,

вдалося би навіть розпізнати твої риси.

А після кількох чарок я чув, як ти вимовляєш

мантри, каддиши, декламуєш сури

і стаєш значно більшимза місто,

з якого я тебе вивів.

 

Я йду крізь бетонні джунглі.

Ширнулося світлом все навколо.

Ковзання бездоганні – швидкі і влучні.

Не так, як коли роки тому

я кидав щебінку на залізниці.

«Мавпячий гай, синку», – казав ти,

тату.

 

«Мавпячий», – повторював я. І прийшов привид,

коли я врізався грудьми в поруччя.

З того часу я говорю про тебе

лускаючими кістками.