Посестри. Часопис №15 / Безцінний мотлох. Фрагмент повісті ЗВРК

Ворона закрила потріпаний підручник “Давня література” і кинула його у рюкзак. Трамвай зі скреготом долав останні метри перед зупинкою “Бентежний Закут”. Саме тут стояла Воронина школа. Не дуже популярне місце, якщо чесно. Мабуть, близько половини учнів прогулювали уроки. Дехто почав уже у сьомому класі, в якому вчилася Ворона. І все менше і менше осіб приходили на початок занять. Тим паче у такий смог. 

Ворона швидко розклала свою протисможку1. Одна шпиця одразу ж зламалася. Дівчинка навіть не звернула на це уваги. У Змієві завжди щось виходило з ладу, руйнувалося, самознищувалося чи зникало. Здавалося, без цього існування міста просто неможливе. Наприклад, застібка-змійка у Ворониній довгій куртці ламалася уже п'ять разів. Не було сенсу лагодити її іще раз, тож куртка міцно трималася на дівчинці тільки завдяки поясу. 

Ворона повільно просувалася до школи, звичними рухами розганяючи смог парасможкою. І намагаючись не дуже глибоко вдихати. А головне ‒ не думати, який цього разу склад смогу. І чому у ньому рояться якісь чорні частинки, схожі на мак. А до них прилипають маленькі яскраво-жовті пластівці. Ворона знала, що джерело зміївського смогу ‒ численні труби місцевих заводів, деякі з яких дуже магічні. А деякі ‒ не дуже. На одному з таких заводів працював Воронин тато. Щоразу, коли дочка питала у нього, що саме виготовляє його завод, тато повторював: 

‒ Доню, немає таких слів, якими можна було би правдиво описати наше виробництво і які водночас батько міг би сказати своїй доньці. 

Замислившись про все це, Ворона не помітила, як зачепила своєю парасможкою чийсь ніс. 

*** 

‒ Дивись, куди тицяєш віником! ‒ почулося крізь отруйний туман. І на розчищене парасможкою місце вийшов худий хлопець у старезній зеленій куртці. Це був Свищ, Воронин однокласник. 

‒ А, це ти, ‒ сказав він спокійніше. ‒ Розвертайся на сто вісімдесят градусів. Заняття відміняються. 

Ворона автоматично розвернулася і пішла за ним, питаючи: 

‒ А що сталося? Це через погодні умови? 

‒ Не знаю, ‒ байдуже кинув через плече хлопець. ‒ Думаю... Дивись!  

Зі смогу поважно виплив червоно-жовтий трамвай. Свищ кинувся на зупинку, Ворона за ним. 

Трамвай був півпорожній, адже їхав із умовно центрального району, в якому був провулок Бентежний Закут, до Дніпра. 

‒ То чого заняття відмінили? ‒ спитала Ворона, сідаючи біля Свища.  

‒ Нічого не відміняли, ‒ відповів спокійно хлопець. ‒ Просто там зараз контрольна. З алгебри.  

‒ Як?.. ‒ Ворона не могла дібрати слів. 

‒ Отак, ‒ посміхнувся хлопець, показавши свої сіро-жовті гострі зуби. ‒ Підходжу я до нашого класу, а там голос Старого Синуса: “Мухоловко, поклади на кожну парту аркуші із завданнями. Дивись, щоб на одній парті були різні варіанти”. Ну я й подумав: “Ага, на сьогодні заняття відміняються”. Розвернувся і пішов геть, далі ти знаєш. 

‒ Е-е… ‒ тільки й змогла відповісти Ворона. 

Свищ мовчав і дивився за вікно. Це було досить цікаво, адже крізь смог час від часу пробивалися пасма чорного та синього диму. 

Раптом попереду щось гучно тріснуло. Ворона перевела погляд на постать у довгій шубі із несправжнього бобра, яка сиділа за кілька метрів попереду. У ногах цієї істоти стояла величезна картата торба, з кутика якої повільно просочувалося щось ядучо-зелене. 

“Мабуть, варто вийти на наступній та повернутися до школи” ‒ подумала Ворона і підвелася. 

‒ Ти куди? ‒ здивовано спитав Свищ. ‒ Ти все одно вже контрольну пропустила. Гуляти то гуляти! 

‒ А-а… Куди ти їдеш? ‒ спитала Ворона тихенько, щоб не почула проява в огидній шубі. 

‒ Це залежить від того, скільки у тебе грошей, ‒ підморгнув хлопець. 

*** 

Вони вийшли на кінцевій. Тут смог був ледь помітного зеленавого відтінку, адже змішався з отруйними випарами Дніпра. 

‒ Послухай, ‒  прошепотіла Ворона. ‒  Я не в захваті від ідеї купувати тут пиріжки з м’ясом... 

‒  Дайте два! ‒ радісно сказав Свищ понурій тітці, яка стояла за облупленим фанерним ящиком на колесах із написом “ПЕРИЖКИ”. Тітка хвацько відкрила кришку ящика, звідти повалила густа сива пара. Мить ‒ виделка із двома довжелезними зубцями пірнула в отвір. Пролунав тихий зойк ‒  і виделка повернулася із двома пиріжками, наколотими на зубці. З кишені затасканого фартуха, вдягненого поверх засаленої крутки, тітка дістала два шматки сірого паперу, загорнула перижки і простягнула покупцям. 

‒  П’ятдесят копійок за два! ‒ гаркнула вона голосом застудженого болотного чорта. 

‒ Давай гроші! ‒ штрикнув хлопець Ворону пальцем у плече. 

Ніби у трансі, дівчинка дістала гаманець і розплатилася.      

Свищ одразу з апетитом вгризся у харч і подався кудись у напрямку Дніпра.  

‒ Найкжащий жажч Жмівава! ‒ промугикав із набитим ротом. 

‒ Що? Як ти можеш це взагалі підносити до обличчя? ‒ вигукнула з огидою Ворона, намагаючись не відставати від хлопця. 

‒ Найкращий харч Змієва, кажу! ‒ повторив Свищ, проковтнувши. ‒ Ти спробуй, тільки спробуй! Один шматочок! 

Ворона затиснула носа двома пальцями і відкусила. 

‒ М-м, смачно! ‒ відзначила вона, проковтнувши перший шматочок. ‒ Тільки це ж це не м’ясо взагалі. Це… гречка із… 

‒ Моя версія: із цибулею. І давай більше не обговорювати це питання, щоб не дійти до іншого висновку, ‒ кинув Свищ через плече.  

‒ Як же добре, що це не м’ясо, ‒ промовила задоволено Ворона, відкусуючи другий шматочок. 

‒ Зміїв взагалі повен приємних несподіванок. Просто треба поменше сидіти на уроках, ‒ кинув їй Свищ і піддав ходу. Ворона побігла за ним. 

*** 

Ранковий смог потрошки розсіювався, і ставало зрозуміло, що Свищ із Вороною бігли по ринку. Якщо точніше, по славнозвісному книжковому ринку “Петрівка”. Він був знаменитий тим, що тут продавалося головним чином два типи книжок: дешевий непотріб та підручники. 

“Хоча, ‒ подумала Ворона, доїдаючи перижок, ‒ може, це насправді один тип книжок, а не два”. 

Брудні пошарпані ятки були зусібіч обвішані картонками у кольоровій гамі “вирвиоко” із написами: “Готові домашні завдання”, “Екзаменаційні білети”, “Німецька мова для звичайних ідіотів”, “Усі заклинання проти паразитів кишківника”, “Бестселлер “Підморгни долі третім оком”... 

‒ Е-е, стоп, трошки не туди! ‒ крикнув Свищ і різко зупинився, Ворона з розгону ледь не впечаталася йому у спину. ‒ Вертаємося до ряду іноземних мов, а там поворот ліворуч. 

Пробиваючись між покупцями у засалених куртках та пальтах, Свищ із Вороною вийшли за межі ринку.  

Тут починалися розкладки букіністів. Темні вологі від смогу ящики, повні замацаних, подертих, покручених старих книжок. І постаті у кошлатих шубах, які сидять на низеньких стільчиках над своїм добром. Тут було значно менше покупців, а продавці, здавалося, усі як один спали. Ворона затрималась і нахилилася над книжкою із заманливою назвою “Довгі казки понурих боліт”. У цю ж секунду очі найближчої істоти у кошлатій шубі швидко розплющилися ‒ і почувся хрип: 

‒ Віддам весь десятитомник за двадцять гривень. 

Ворона відсахнулася і побігла геть. 

‒ За дев’ятнадцять вісімдесят сім! ‒ хрипіло їй навздогін. 

‒ Тут у перших рядах дуже дорого, ‒ прошепотів Вороні на вухо Свищ. ‒ Пройдемо далі п’ять хвилин ‒ отам жирок. 

Далі почалися хащі колючих кущів, у глибині яких стояли будки, збиті вигадливим чином зі старих дощок, шматків меблів та корпусів старих машин. 

На одній із буд над дірою, яка, очевидно, вважалася парадним входом, висіла табличка “БЕЗЦІННИЙ МОТЛОХ”. 

‒ Прийшли! ‒ весело вигукнув Свищ і поліз у діру. 

*** 

Ворона подумала секунду ‒ і полізла за ним. 

Всередині будки було темнувато: полиці та ящики зі старими книжками освітлювала тьмяна лампочка. Із кутка блимав маленький екран старого телевізора, який показував чорно-біле (а точніше сіро-блакитне) зображення. Навпроти телевізора сидів старий огрядний… 

‒ Болотяний чорт, ‒ прошепотіла Ворона у спину Свища. 

До представників цієї етнічної групи у Змієві ставилися, скажімо так, з великою підозрою.  

‒ Це наш сусід, Борис Борисович, ‒ прошепотів їй у вухо Свищ. ‒ Він норм. 

‒ У ящику під полицею зі словниками, ‒ сказав чорт, навіть не повертаючись до своїх клієнтів. 

Свищ нахилився над вказаним ящиком і став перебирати подерті комікси. Його обличчя набуло виразу малої дитини, якій показали ялинкові прикраси. 

Ворона, ніби заворожена, стояла і дивилася у спину Бориса Борисовича. Він сидів на низенькому стільці (така, видно, мода на цьому ринку) і був вбраний у спортивні штани, піджак поверх светра і кепку, міцно затиснуту між двома невеликими ріжками. Передача, яку дивився чорт, була, м’яко кажучи, нестандартною: на екрані зависло велике і кругле обличчя іншого болотяного чорта. Він мовчав і багатозначно дивився на глядачів. 

Раптом Борис Борисович повернувся на стільці, поглянув на Ворону, глипнув і сказав: 

‒ Ми вміємо читати думки. Диктор просто сидить і думає цікаві речі. А ми це читаємо.  

‒ З його обличчя? ‒ чомусь перепитала Ворона. 

‒ Та ні, з мозку, ‒ спокійно відповів Борис Борисович. А потім додав: 

‒ Поглянь у третьому ящику праворуч від Свища. Там є для тебе книжки. 

І розвернувся назад до телевізора. 

‒ Звідки ви знаєте, що мені подобається? ‒ спитала розгублено Ворона. Свищ засміявся. 

‒ Бо вмію читати думки, ‒ спокійно відповів чорт. ‒ І не лише ті, які ти думаєш у цю секунду. 

*** 

Дорогою додому в тролейбусі Ворона не могла відірватися від старої потертої книжки без обкладинки, яку купила у Бориса Борисовича за ціною перижка. Найбільше їй подобалося те, що ні про що із описаного у книжці вона раніше не знала, але про все так чи інакше здогадувалася. Її цікавив кожен розділ: “Кам’яний крокодил Верхнього Міста”, “Брама, яка має серце”, “Змієві ягоди”.  

Єдине тільки: важко було призвичаїтися до дивного правопису. Книжка вийшла двадцять років тому у чортячому видавництві, тому у ній було чимало дивних скорочень, адже за чортячими правилами, можна було скорочувати слова, викидаючи із них усі голосні. Це сприяло економії паперу і берегло дерева. Але читати було не дуже зручно. От вгадайте, що таке лвц і влц. Це олівець і вулиця. А цілком могли би бути, скажімо левиця і вилиця. Однак коли таке слово бачиш у реченні, вгадати досить легко. Наприклад: “Для цього вам будуть потрібні тільки шматочок хутра, голка, нтк і два ґдзк”. Розділ, який Ворона якраз читала, називався “Зврк”.  

‒ Гей, а ти знав, що можна у домашніх умовах зробити собі зврка? ‒ не відриваючи очей від читання, спитала Ворона у Свища. Той не відповів, тож дівчинка тихенько штурхнула хлопця ліктем. Однак лікоть ні на кого не наштрикнувся. Ворона підвела погляд і виявила, що їде у трамваї сама.