Посестри. Часопис №149 / «Ти мариш не шовком струминним, а теплим пахучим сіном...» (із циклу «Гоголіана»)

2.

Ти мариш не шовком струминним, а теплим пахучим сіном,

Повіки стуливши плавно, мов створки глибинних скойок,

Та риба минулого – снула, і слабко штиняє тліном,

Замулені рани не ниють, далекі мов зорі – зойки…  

 

Вона ж – ластовинна спочатку, а далі темна і тьмава,

Ось, знаю, проїде потяг – й вона за хвостом зімкнеться.

Опустиш туди яку-небудь руку, для прикладу праву.

А витягнеш – шуйцю, оту, що поближче до серця.

 

Вона ж-бо – вода, рівнобіжно-примхлива у трьох своїх станах,

Та радше не льоду-пари, а мабуть, Отця і Сина –

І б’ють поїзди затонулі в серце твоє хвостами

Лоскоче повітря зябра, луска огорта коліна.

 

Зі збірки «Черверта радість», 2014