Посестри. Часопис №149 / Трен ХІХ

О Мудросте! Якби купить тебе можливо!

           Тож, кажуть, тільки ти з розсудком, справедливо

Всім правити могла б, загладжувати смути,

           Сливе що в янгола людину обернути.

Вона б тоді турбот не знала, ні страждання,

           Ні злих пригод життя, страхів та вболівання.

Бо легковажиш ти людські на світі справи,

           На скарги наші всі, на радощі й забави

Так само дивишся, і смерті ти так само

            У вічі дивишся – без тіні страху, прямо.

Не золото, о ні, й не скарб – твоє мірило,

            А повнота життя і що природі мило

Людській. Уздрить твій зір, який проникне всюди,

            Що і в хоромах теж живуть злиденні люди.

Не заздриш бідним ти і їхньому спокою, –

            Хто б тільки, далебі, на світі жив тобою.

О нещасливий я, хоч довгими роками

            До тебе на поріг стрімкими йшов стежками!

І скинуло мене в провалля із вершини,

            Як кидає людей життя в свої низини.