Посестри. Часопис №149 / Той, що лишився

У простих речах приховано непростий символ, несподіваний підтекст, разючий натяк, що опритомнює та оживляє. У літературному тексті такий прийом стає стандартизованим засобом виразності, а в щоденному бутті щоразу вражає свіжістю.

У поезії Юстини Томської невеселий світ її тексту раптом – за дивним збігом чи то б пак іронією – організовується довкола взуття, яке стає виразником зв'язку й завершення, тривалості й кінечності:

Мати нахиляється і порпається в тій тумбі
із взуттям у сінях.
Остаточно розбита,
мати каже: ну нема, ну таки нема.
І махає до нас своїм самотнім
півчеревичком.
А тоді запитує: хто міг так
із тим другим?
Сестра дивиться на мене
з недовірою.
Коли поїдете на могилу, кажу,
купіть дорогою нову пару.
Той, що лишився,
буде як запасний.

Українська поетка Олена Степаненко висуває символи глобальні та глибоко закорінені в культуру й досвід письменства. Її вірш – наче спалах зірки в небі: тривалий у його згасанні, проте дочасний у масштабах всесвіту:

Але відстань це коло-змій а іще – болить
І Прекрасний Георгій косу кладе на плече
Тепла вода не гнеться
          – не переходь цей брід…
Серце іржавий цвях 
Місяця зуб магніт
водорость
       срібна душа
пальці мина
                 мина 
                        те
                               че…

У випуску Олена Олійник спілкується з Валентиною Возною, психологинею й авторкою терапевтичних казок. 

Традиційно продовжуємо публікацію фрагментів визначних зразків прози ХХ століття, і цього разу читачів чекає черговий уривок із повісті «Мадам» Антоні Лібери. Історичне тло опублікованого розділу – а дія відбувається за часів комуністичного ладу в Польщі – відлунює, з одного боку, неспокійним сьогоденням, з іншого – нашою все ще свіжою історією, в якій непокора яскравої особистості у задушній комуністичній атмосфері ставала майже неминучою. Втім, іноді бунт завершувався поразкою.

І закінчують номер два трени класика давньої польської літератури – Яна Кохановського у перекладі Петра Тимочка.